Те, що є твоїм, залишиться з тобою

У маленькому містечку, оточеному сумними горами й сірими полями, де осень пахла вогкістю й тугою, життя плило повільно, як річка в долині. В будинку на околиці міста, зануреному в тінь старих лип, жила Олеся. Її життя здавалося казкою: заможні батьки, просторий маєток, турботлива тітка Марія, яка замінила їй матір. Але за цією ідилією ховалася тінь, готова зруйнувати все.

— Вже два тижні в їжі копаєшся, закохалася, чи що, Олесю? — питала Марія, витираючи руки об фартух.

— Так, є один хлопець, — зізналася Олеся, червоніючи. — Вчиться на іншому факультеті, симпатичний, але ніби мене й не бачить. Не знаю, як підійти.

— Не смій першою лізти! — насупилася Марія. — Дівчині не годиться бігати за хлопцем. За нашого часу…

— Ой, тітко Марю, не починай про ваші часи! — засміялася Олеся, доїдаючи сніданок. — Добре, я побігла, сьогодні спізнитися не можна. Викладач строгий, вижене з лекції.

— Біжи, біжи, — Марія перехрестила її й зачинила двері, зітхнувши з тривогою.

Олеся росла в достатку, не знаючи відмови. Батьки, зайняті справами, доручили її виховання тітці Марії, старшій сестрі матері. Усі звали її Марією Павлівною, але Олеся — тітко Марю. Вона була доброю, але строгою, вчила дівчину життю, немов відчуваючи, що доля не завжди буде ласкавою.

У Марії був свій біль. У молодості, у селі, вона вийшла заміж за лісника Григорія. Любов була недовгою — через рік він зник. Говорили, потонув у болоті. Його шукали, але так і не знайшли. Марія залишилася сама, без чоловіка й дітей. Хотіла піти в монастир, але передумала: «З мене монашка? Ще молода, та й язик за зубами не тримаю». Залишилася в селі, поки сестра Людмила не покликала її до міста.

— Марю, переїжджай до нас, — умовляла Людмила. — Ми з чоловіком на роботі, за Олесею придивиш, по домі допоможеш.

— Ох, Людо, із радістю! — відповіла Марія. — Гриць був добрий, я по ньому всі сльози виплакала. Боюся, у селі з туги зачахну. Заміж більше не хочу. Поеду, всю роботу в хаті сама візьму.

Так Марія стала частиною їхньої родини, називаючи себе домогосподаркою. Вона готувала з душею, доглядала за садом, садила квіти. Олеся була для неї як рідна дочка. Вона водила її до школи, купувала іграшки, шила сукні. Дім був повний затишку, але Марія вчила Олесю: «Звикай до праці, Олесю. Сьогодні все є, а завтра — хто знає? Навчися готувати — це жіноча вдача. Коли готуєш з душею, чоловіка до себе притягуєш».

— І в тебе є свої секрети? — допитливо запитувала Олеся.

— А як же! У кожної господині свої, — усміхалася Марія.

Олеся закохалася в Даниліка, високого хлопця із сусіднього факультету. Вона думала, він її не помічає, але помилялася. У інституті всі знали, що Олеся із заможної родини. Данилік, син самотньої матері, був гарний, але простий. Марія відразу запідозрила підступ, коли Олеся повернулася додому зі слідами радості на обличчі.

— Тітко Марю, він мене помітив! — вигукнула вона. — Після пар гуляли, він частував морозивом.

— Хитрий, знає, що дівчата солодке люблять, — похмуро сказала Марія. — Приведи його, подивлюся.

Через місяць Данилік прийшов у гості. Марія пригостила їх, уважно спостерігаючи за гостем. Коли він пішов, Олеся підбігла до неї: «Ну як він тобі? Правда ж класний?»

— Гарненький, — сухо відповіла Марія. — Але не твій. Очі в нього жадібні, як зайшов, відразу все оглянув. Заздрість у ньому, Олесю. Не пара він тобі.

— Ой, тітко Марю, видумала! — образилася Олеся. — Це моя справа, з ким бути!

Марія зітхнула, хвилюючись за дівчину. «Нехай любить, — думала вона. — На своїх помилках навчиться».

Її передчуття збулися. Через чотири місяці в Олесі зникло золоте каблучко. Крім Даниліка, чужих у домі не було. Олеся мовчала, не розповіла батькам, але зізналася тітці.

— Я ж казала, він украв, — сказала Марія. — Треба заявити.

— Не треба, — благала Олеся. — Батькам не кажи, нехай не засмучуються. Це наша таємниця. З Даниліком усе ясно.

Вона спитала його: «Я знаю, ти взяв каблучко. Більше нікому». Данилік спалахнув: «Ти що, здуріла? Треба мені твоє каблучко!» Вони посварилися й розійшлися. Марія потішала Олесю, радіючи, що вона уникнула лиха.

На передостанньому курсі Олеся зустріла Івана на дні народження подруги Насті. Вони одразу сподобалися один одному й почали зустрічатися. Настя порадила: «Не запрошуй його додому, Олесю. Перевір, любить він тебе чи твої гроші. Бачимось у мене». Олеся так і зробила. Іван, який уже працював, водив їїІван, попри всі сумніви, виявився щирим, і через кілька років вони разом купили невеликий будинок у Карпатах, де тепер зустрічали ранки зі сміхом дітей.