Натиснув на дзвінок, я почула швидкі кроки за дверима.

У мого онука недавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь вибрала подарунок, який, як мені здавалося, ідеально підійде для такої нагоди. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралась, наділа своє найкраще вбрання й вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула на дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.

— Заходь у кухню, мамо, — промовила моя донька, відчинивши двері. Її голос звучав тепло, але з легким відтінком втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звуть нашого іменинника?

Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я знала, що мого онука звати Олесь. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи у руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: барвисті тарілки, серветки із зображенням казкових героїв і великий торт з десятьма свічками, що чекав своєї миті. Олесь сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні жвавчики, голосно обговорювали щось, перебиваючи один одного.

— Бабусю, це ти? — скрикнув Олесь, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім із цікавістю втупився у коробку в моїх руках. — Це мені?

— Звісно, тобі, любий, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Відкривай, не затягуй!

Хлопчик із захопленням розірвав папір, і його очі засяяли, коли він побачив конструктор. Діти одразу ж оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити радість дитини, особливо в такий день.

Моя донька, яку я в думках називала Марійкою, підійшла до мене і тихо промовила:

— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.

Я лише злегка знизала плечима, ніби це було самим собою зрозумілим. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче свято, це вік, коли дитина починає почувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться у пам’яті.

Свято тривало. Діти грали, сміялися, а потім настала мить задувати свічки. Олесь загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом згасив усі десять вогників. Гості залопотіли, а Марійка почала розрізати торт, роздаючи кожному по шматочку. Я сиділа осторонь, спостерігаючи за цією веселою метушнею, і думала про те, як швидко летить час. Здається, щойно вчора Олесь був зовсім малечею, а тепер він уже такий дорослий, із власними інтересами й мріями.

Коли торт був з’їдений, а діти розбіглися грати, Марійка присіла поруч ізМи мовчки сиділи разом, насолоджуючись тишею, яка завжди приходить після дитячого галасу.