Connect with us

З життя

Вогонь на Вітрі

Published

on

СВІЧКА НА ВІТРУ

Світлана Аркадіївна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і, виснажена до краю, вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, коли на кону — саме життя. Пацієнт, Юрій Михайлович Вороненко, літній чоловік із хворим серцем, ледь витримав наркоз.

Тепер лишалося чекати…

Ніч Світлана не спала. Лежала на вузькій ліжку в ординаторській, дивилася в стелю. Біла, потріскана штукатурка ніби засмоктувала її, нагадуючи про минуле, яке вона давно заховала глибоко в собі. Здавалося, ці тріщини були продовженням того, що лишилося далеко позаду — маленької засніженої селища Біляни під Черніговом, де колись починалося її доросле життя.

Світлана заплющила очі, і час поплив назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорним нальотом на стінах і дзвоном, що мовчки висить у прорізі.

Тоді, після інституту, її направили в глушину. Там вона вперше дізналася, як це — жити серед тиші, лютих морозів і байдужості.

У ту церкву вона зайшла якось із натхнення. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона поставила свічку, сподіваючись хоч тут відчути тепло.

— Щось у вас на душі неспокійно, сестричко? — почула вона голос позаду.

Перед нею стояв молодий священик — отець Василь.

— Так, просто зайшла, — відповіла вона напруженою усмішкою.

З того часу приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чутливим. Ніби знав, як влаштована її душа.

Одного разу вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був військовим. Загинув у 1919-му, під Києвом…

Вона не знала, що це стане роковою помилкою.

Тієї ночі двері її хати завибрирували від ударів. Світлана накинула халат, відкрила — і все скінчилося.

Обшук, лайка, крики. Отець Василь виявився донощиком. Він здав її за «антирадянські» розмови.

У СІЗО її били не одразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисим, з втомленим поглядом.

— Сідай. Я — Гліб Анатолій іч Коваленко. Не бійся, — тихо сказав він. — Не всі тут звірі. Хоча часи такі — людина як свічка на вітрі. Найменший порив — і немає її…

Він не бив. Дивився із жалем.

— Я не зможу тебе витягнути, Світо. Але й у табір не дам відправити. Спробую домогтися поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.

Так вона опинилася в Білянах.

Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима стояла люта.

Спочатку її ніде не хотіли приймати — поселенців оминали. Вона стукала у кожні двері, і щоразу чула за ними «Ні!» або просто — тишу.

— Людей ти зустрінеш і в Україні, — згадувала вона слова Коваленка.

Двері відчинила лише одна — Ганна, молода вдова.

— Заходь. Тільки поводься тихо.

Так Світлана лишилася у неї. Працювала в городі, лікувала селян, доглядала за дітьми та худобою. Люди поступово почали довіряти.

Минуло два роки. Кожні два тижні вона відмічалася в райуправлінні. Начальник райкому, Павло Ілліч Бойко, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.

На третьому році все змінилося.

Був пізній вечір. Завірюха.

Біля хати Ганни зупинилися сані. Увірвався Бойко, увесь у снігу.

— У мене донька вмирає. Допоможи.

Світлана зібрала речі. Вони примчали до його хати.

На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, ледве чутне дихання. У кутку нудьгувала лікарка з райлікарні.

— Дифтерія, — кинула вона.

— Скальпель є?

— Привезуть. Годин за п’ять.

— За п’ять годин буде пізно, — різко сказала Світлана. — Мені потрібен ніж, свічка та спирт.

Бойко метушився, приносив усе. Світлана обробила ніж, ввела його в горло дитини — нарив лопнув.

Все обличчя залило гноєм і кров’ю. Мати дитини в лютості накинулася на неї — била по обличчю, вила. Бойко відтягнув дружину.

Ніч Світлана провела біля ліжка дівчинки. Вранці Олеся задихала рівніше. За добу — вже гралася.

Перед від’їздом мати підійшла до Світлани.

— Пробач. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — простягнула вона торбинку з їжею, ковдрою та вишитими наволочками.

Бойко приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписів у журналі більше не вимагав. Він виявився не таким уже сухим — просто життя зробило його жорстким.

За півтора року Світлана повернулася до міста. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.

Минуло багато років.

Одного разу, гуляючи містом, вона опинилася біля тієї самої церкви. УВона увійшла всередину, поставила свічку за Юрія Михайловича, і глибоко зітхнула.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + 18 =

Також цікаво:

DE3 хвилини ago

Halsband, der Park am Rhein und der Anruf um ein Uhr nachts

**Halsband, der Park am Rhein und der Anruf um ein Uhr nachts** Natalie war neunundzwanzig, und in ihrem ganzen Leben...

PL36 хвилин ago

Zakochana Mila i dog z Żoliborza

Odebrałam Milę z hotelu dla psów przy ulicy Felińskiego dopiero po siódmej, bo w pracy wywalił się serwer i trzy...

PL52 хвилини ago

Kamila z mapą na skórze

W Łodzi, na Bałutach, przy ulicy Zgierskiej, jest salon fryzjerski, do którego chodzi głównie starsze osiedle i rodziny z okolicznych...

CZ53 хвилини ago

Zápěstí, co nikdy nedalo pokoj

Chodidla, co nikdy nedala pokoj Jsem Josef Nývlt, mám pětaosmdesát a víc než půl století jsem dělal totéž, co dnes...

PL1 годину ago

Kobieta, która czekała przy kasie w Świdnicy

„Otwórz oczy, Marcin… twoje serce nie kocha kobiety, tylko ładnie ubrane kłamstwo." Nazywam się Marcin Zawadzki, mam trzydzieści osiem lat...

CZ1 годину ago

Dílna po otci Martina Novotného

Martin Novotný má čtyřicet dva let a autodílnu na Žižkově, kterou zdědil po otci spolu s dluhem u dodavatele náhradních...

CZ2 години ago

Tajemství za koupelnovými dveřmi na Vinohradech

Poprvé jsem si to všimla, když naše sedmiletá Anička přestala navazovat oční kontakt, kdykoli se s Petrem vrátili z večerní...

CZ2 години ago

Vánoční večeře, kterou má dcera nechtěla vařit

Jmenuji se Jarmila a je mi sedmdesát jedna let. Žiju v Olomouci, v témže cihlovém domku na Hodolanech, kde jsem...