Серце, зранене надією: шлях до нового щастя

**Серце, розбите надією: шлях до нового щастя**

«Катерино, між нами все закінчено! — холодно кинув Ігор. — Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення! У тебе три дні на збирачі. Підеш — подзвони. Я проживу у мами, поки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Катерино!»

Катерина мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось завжди йшло не так. Вона вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей дбала про себе ще більше. Востаннє їй стало погано на роботі, швидка не встигла…

Двері грюкнули за Ігорем, і Катерина, знесилена, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? До шлюбу вона жила у тітки, але та вже померла, а квартиру продав її син. Повернутися у село Вербове, до бабусиного дому? Чи знімати житло? А робота? Питання хвилювали, але часу на роздуми не лишилося.

Зранку двері відчинилися, і у кімнату увійшла свекруха, Ганна Павлівна.

«Не спиш? Правильно, — сухо сказала вона. — Я прийшла стежити, щоб ти нічого зайвого не забрала».

«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина, — відповіла Катерина. — Мої речі рахуватимемо?»

«Яка зухвала! А була такою лагідною. Я ще після першого разу казала Ігорю, що ти не зможеш народити».

«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться».

«Куди сервіз тяжеш?» — схвилювалася свекруха.

«Він мій, від тітки, пам’ять про неї».

«Тут без нього порожньо буде!»

«Це не моя турбота. Зате у вас буде онук».

«Бери лише своє!»

«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка — подарунки колег. Машину куплено до весілля. У вашого сина своя».

«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»

«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно».

«Не шкодуєш, значить? Може, спеціально все робила?»

«Дурність говорите. Мені боляче навіть думати про це».

Катерина оглянула квартиру — її речей більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала — статуетка сови, пам’ять про бабусю. Всередині була схованка з сережками й перснем — не дорогі, але дорогі серцю. Ігор вважав її сміттям. Невже викинув? Вона відчинила балкон.

«Ти що там забула? — почувся голос свекрухи. — Збирайся й геть!»

Сова знайшлася, усе на місці. Тепер можна їхати.

«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимося».

Катерина заїхала у офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.

«Ми всі вам співчуваємо, — сказав начальник. — Але без вас тяжко. Три тижні вистачить? Будьте на зв’язку, половина проектів без вас зупиниться».

«Добре, це відволення. Дякую».

«Допомога потрібна?»

«Ні».

«Піклуюся про відпускні та премію».

«Дякую, до речі».

Катерина не шукала квартиру — поїхала у Вербове. Бабусин дім стояв пусткою три роки. Матері вона не знала — та померла під час пологів. Тепер і сама Катерина не могла стати матір’ю…

Година у дорозі — і вона біля дому. Старий дуб, зарослі ромашки. Востаннє вони з Ігорем були тут восени, готували шашлики. Катерина завела авто у двір, ключ від комори був у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла. Тиша. На столі — брудні чашки, тарілки. Вона ж прибирала минулого разу! Хтось був тут.

Дві чашки, пакети від соку, пляшки у свійого ігристе Ігоря. Не з осені. Значить, він приїжджав. Але з ким?

«Неважливо», — відмахнулася вона. Треба міняти замки. Новий початок, прибирання, гаряча ванна. Вона вирішила змити минуле.

Раптом стук у двері, потім у вікно.

«Хто там?»

«У вас усе гаразд?»

«Так…» — здивувалася вона.

Катерина вийшла. Біля хати стояв незнайомець.

«Вибачте, мабуть, налякав, — сказав він. — Я сусід, бачив, як ви справлялися. Потім вас не було, а з труби йшов дим. Подумав, чи не сталося чого».

«Дякую, усе добре».

«Ви родичка Ігоря? Він недавно був із жінкою… Сестра?»

«Ні, майже колишня дружина. Розлучення в процесі».

«А дім ваш?»

«Мій».

«Я тимчасовий сусід, живу у друга. Теж розлучення, завтра вільний. Якщо що, кличте. Я Ярослав».

«Я Катерина. Почекайте, можете замок замінити?»

«Так. Скажіть коли».

«Якнайшвидше. Завтра куплю».

«Дайте я подивлюся й придбаю, а то виберете не той. Мені до міста».

«Добре».

Минуло два тижні. Залишився тиждень відпустки, але повертатися до міста Катерина не хотіла. Ігор мовчав, лише надіслав дату розлучення. Це було на краще — бачити його вона не могла.

У суботу Ярослав запросив їїВони пішли до річки, де колись вона гралася в дитинстві, і в той момент Катерина зрозуміла, що щастя — не в минулому, а в тих, хто поруч тепер.