Бажаю жити у спокої та гармонії

— Доброго ранку, — пробурчала Олеся, заходя в офіс і важко опускаючись у своє крісло. Ввімкнула комп’ютер, відвела погляд у вікно, де низькі хмари зливалися з дощовим небом, навіть не глянувши на колег.

— Доброго, — відповіли Соломія і Мар’яна, переглянулися й знизали плечима. Зазвичай усміхнена й балакуча Олеся, чия доброзичливість була приказкою у їхньому відділі, мовчала, стиснувши губи. Здавалося, що разом із дощем за вікном у її душі пролилася та сама сірість.

У їхньому кабінеті працювали троє: Олеся, тридцятирічна мама сина, одружена, врівноважена й акуратна; Соломія — найстарша, тридцять шість, двоє дітей, жвава й енергійна; і Мар’яна — наймолодша, двадцять сім, живе з хлопцем, заміж не виходила. Соломія, як і належить старшій, була ініціатором усіх перерв і розмов.

— Дівчата, може, кавки? — не витримала вона тиші й підвелася, прямучи до куточка з кавомашиною. — Зараз буде.

— Давай, — підтримала Мар’яна. Олеся мовчала.

За хвилину Соломія повернулася з підносом, на якому стояли три чашки. Роздала всім. Олеся кивнула мовчки, не показавши ні вдячності, ні погляду. Мар’яна спробувала розрядити атмосферу:

— Дякую, Соломіє! Ти у нас господиня року.

Вони з Соломією засміялися, а Олеся ледве помітно посміхнулася. Соломія, не в змозі більше терпіти, зітхнула:

— Олесю, ну скажи, що трапилося? А то я вже думаю, може, ми тебе образили?

— Та ні, що ти, — похитала головою Олеся, — просто вдома важко. Навіть не вдома… із родичами.

— Знову Даринка? — насупилася Мар’яна. — Слухай, скільки можна… не звертай уваги, серйозно. Тримати таке в собі — шкода.

— А як не звертати, коли ми буквально живемо стіна до стіни. Два будинки на одній ділянці. Андрій мій, як завжди, робить вигляд, що не помічає. А його брат Ярик норм, спокійний. Але от Даринка… Це просто катастрофа. Вчора я не витримала. Вилила їй усе, що накипіло. Тепер сама не знаю, як далі поряд жити.

Коли Олеся вийшла заміж за Андрія, його батько збудував два однакові будинки у дворі: один — старшому синові Ярику, другий — молодшому Андрію. Після весілля Олеся і Андрій заселилися у свій дім, а сусідами стали Ярик із дружиною Даринкою. Та не минуло й кілька днів після весілля, як грянуло лихо: у автокатастрофі загинули батьки Андрія і Ярика. Брати залишилися самі, у одному дворі, із сім’ями.

Спочатку все йшло добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалося, життя тече паралельно, дружно. Але поступово Олеся почала відчувати, наскільки вони з Даринкою різні.

Даринка — вибухова, галаслива, завжди чимсь незадоволена. Олеся — навпаки: спокійна, любить тишу, домашній затишок, самоту на кухні під музику та запах кави зранку. Андрій — теж тихий, врівноважений. У цьому плані вони ідеально підходили одне одному.

— Я ніколи не любила шумні компанії. Моя сім’я — це мій світ, — ділилася Олеся з колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не треба третіх.

А Даринка вважала інакше.

— Ми всі одна сім’я, і маємо «кучкуватися». Що це за замкненість така? Ми маємо бути разом, — твердила вона.

Але якби все обмежувалося лише розмовами… Даринка від самого початку поводилася як господиня всього двору. Свою територію вважала майже спільною власністю, лізла у справи Олесі й Андрія без дозволу. Могла вриватися до дому, не постукавши, навіть коли Олеся годувала або вкладала дитину.

— Ой, я думала, ти вже встала! Ну й ладно, не заважаю! — і гримала дверима.

У вихідні, коли Олеся вставала раніше, щоб насолодитися ранковою кавою на самоті, Даринка з’являлася у вікні, мов за розкладом:

— Каву п’єш? І мені налий, я зараз, — і вже за хвилину сиділа у неї на кухні.

— Іноді я просто хочу побути сама… — казала Олеся чоловікові. — А вона немов спеціально порушує мою тишу.

Але сказати прямо — совість не дозволяла. Виховання. Хоча й Ярик, чоловік Даринки, не раз робив їй зауваження:

— Даринко, залиш Андрія з Олесею у спокої. Ти б не витримала, якби до тебе так вривалися.

Одного вечора, після важкого тижня, Олеся замовила додому суші. Маленьке свято — син закінчив чверть на п’ятірки. Лише вона вийшла з дому забрати замовлення, як Даринка вилетіла із сусіднього:

— Суші?! Ви замовили суші й мені не сказали?! Чому завжди мовчиш?! — і обрушила на неї потік звинувачень та образ.

Олеся розгубилася, Андрій спробував заспокоїти ситуацію, але Даринка влаштувала сцену на весь двір. Ярик затягнув дружину в будинок, але крики ще довго лунали з-за стіни. Олеся зачинила за собою двері й заплакала.

— Чому я маю з нею узгоджувати кожну покупку, кожну дію? Ц— Більше не можу так, — прошепотіла Олеся, витираючи сльози, і в цю мить зрозуміла: прийшов час говорити голосно.