Мелодія серця

ОЛЕСЯ

Дмитро вибіг із під’їзду та швидко подався у бік крамниці. Він спішив встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох і міцно пригортала таку саму маленьку собачку.

– Тітонько, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хліба, – тихо попросила дитина, дивлячись на жінку, що заходила всередину.

– Дитинко, де твоя мати? Чого так пізно на вулиці? Іди додому! – суворо відповіла та й пішла геть.

Дмитро, що бачив усе це, зупинився. Погляд дівчинки був сумним і безрадісним. Він зрозумів: справа не в собачці… На відміну від тієї жінки, здогадався, що дівчинка голодна й просить їжу для себе.

– А твоя песика їсть хліб? – посміхнувся він, підійшовши ближче.

– Так, – поспішно запевнила вона. – Взагалі, він ковбаску любить і цукерки. Але як голодний, то й хліб їсть.

– Зрозумів, – похмуро відповів Дмитро. – Почекайте хвилинку, я швидко…

У крамниці він узяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, батька він ніколи й не бачив. Пам’ятав, як голодував по кілька днів, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й запивала. Бувало, вечорами обходив дитячі майданчики. У темряві світив ліхтариком у пісочниці, шукаючи недогризене печиво чи цукерку… Пам’ятав свій погляд тоді – безпорадний, голодний. У тієї дівчинки біля крамниці був такий самий…

Вийшовши, він підійшов до неї. Хотів віддати пакет із продуктами, але зрозумів: сама не донесе, адже на руках тримала тремтяче цуценя.

– Я купив твоїй собачці трохи їжі. Ти далеко мешкаєш? – запитав Дмитро.

– Ні. Ось у тому будинку, – дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.

– Ходімо, допоможу донести.

Погляд дитини одразу пожвавився. Вона весело пішла попереду, наспівуючи знайому Дмитру мелодію.

– Як тебе звати? – поцікавився він.

– Олеся, – відповіла дівчинка. – А це мій друг, Барсік.

Вказала на собачку. Дорогою розповіла, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла Барсіка на вулиці й забрала додому. Дмитро ще сподівався, що помилявся. Може, у Олесі гарна мати, просто живуть бідно.

– Ось тут я живу, – показала вона на вікно другого поверху, звідки лунала музика. – Я не піду додому. ПоДмитро глянув у вікно, де світилося тьмяне світло, і зробив глибокий висіт, усвідомлюючи, що тепер йому треба бути сильним не тільки для своєї родини, а й для цієї маленької душі, яка так потребувала любові.