Я чоловік, а не меблі

— Ти знов купив не той хлеб. Я ж просила — без насіненька, — Оля поклала буханку на стіл і навіть не глянула на Богдана.

— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хлеб.

— У Данилка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.

Богдан на секунду заплющив очі й повільно видихнув. Він поставив торбу з продуктами далі, біля вітражу, і сів на табуретку там же. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.

У двері подзвонила Марія. Вона прийшла з гостинцями й посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня бабака. Завжди клопоти, але родинні, теплі. Її тягнуло до цього тепла.

— Привіт, родино. Ну, як ви тут? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Але вже майже вільні. Зараз тільки уроки, вечеря, ванна. Ну, і одяг на завтра погладити, — відповіла Оля, розвантажуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не сіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулась Марія, знімаючи куртку.

Богдан лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.

— Усе як завжди? — тихо спитала Марія, дивлячись на сестру.
— У чому?
— Ну, ти знову тут сама. А Богдан у сусідній кімнаті, тихіший води.

Оля махнула рукою, роздратовано закативши очі.

— Не починай. У нас просто… розподіл обов’язків. Я по домі й дітям, він працює. Усі так живуть.
— Я не про це. Він уже півтижня як вдома. Ти хоч раз за цей час із ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичні вечері щоночі. У нас діти.

Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Усе виведене акуратним почерком сестри.

— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — спитала Марія.

Оля знизала плечима.

— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома саме залишала? І як батько пив, поки вона пахала? Мовчу вже про те, який безлад завжди був. У туалет страшно було зайти, доки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Марія й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми валялися на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє з малими щось разом дивилася?

Оля соромязливо відвела погляд. Відповідь була очевидна.

— Їх потрібен англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Богданові теж нічого не треба?

Оля кинула погляд у бік коридору, насупившись.

— Він дорослий. Не маленький. Потерпить заради родини.

Марія замовкла. Лише подивилася на сестру, в якої під очима — фіолетові мішки, а волосся зібране неохайним вузлом. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.

— Ти любиш його? — раптом спитала Марія.
— Ти з глузду з’їхала?! Звісно, люблю! Просто зараз не до цього.
— Більше десяти років не до цього. Відтоді, як народився Степан.

У кімнату зайшов Данилко. У піжамі, весь розкуйовджений й нахмурений, як горобець.

— Мам, у Степана книжка порвалася. Він сказав, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.

Оля миттєво встала й пішла. Марія залишилася сама на кухні, але ненадовго. За кілька хвилин з’явився Богдан. Ніби чекав, коли дружина піде, щоб налити собі води.

— Втомився? — м’яко спитала Марія.
— Та це дрібниці. Просто мені іноді здається, що якщо я зникну, вона не помітить, — тихо поскаржився Богдан.
— Вона помітить. Але, можливо, надто пізно.

Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.

— Я люблю їх. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.

Марія не знала, що відповісти, а Богдан не чекав відповіді. Він просто встав і пішов назад у спальню.

Оля так і не повернулася. Вона застрягла десь між зіпсованою книжкою, запиленими підвіконнями й неакуратно складеною білизною в шНаступного ранку вона прокинулася з чітким рішенням знайти Богдана і сказати йому те, що так довго тримала в душі.