Вона знову тут

— Сину…

— Вибачте, але я вам не син. Мене звати Ярослав.

— Ярославе… Ярочку… Сину!

Марія Степанівна підняла голову й глянула на чоловіка перед нею. У її голосі було стільки надії й болю, але Ярослав стояв нерухомо, ніби слова не торкалися його.

— Я просив не називати мене так.

— Та ж я твоя мати! Рідна!

— Запізно ти про це згадала.

Ярослав дивився на жінку на лаві й згадував дитинство. Від цих спогадів було боляче, хоча з моменту, коли він бачив матір востаннє, минуло більше тридцяти років. Тридцять! Майже половина життя, і здавалося, що вони більше ніколи не зустрінуться. Але доля вирішила інакше.

Два дні тому йому подзвонив невідомий номер. Спочатку він не хотів брати слухавку, але щось у середині підказало: цей дзвінок — не випадковий.

— Слухаю, — сухо відповів він.

У трубці — шурхіт і далекий голос, жіночий, нерішучий.

— Це я… Привіт.

— Хто — я? — голос його задрожав, у горлі стиснуло.

— Твоя мати…

У очах потемніло. Перший порив — кинути слухавку, заблокувати номер. Але він зупинився, глибоко вдихнув.

— У мене немає матері. Ви помилилися.

Слова вилетіли самі, бездумно й гостро. Він відключився, кілька хвилин дивився на екран, відганяючи спогади. Надіявся, що ця розмова більше не повториться. Та помилився.

Телефон знову завибрирував. Вона була наполеглива, і Ярослав уже не сумнівався — це справді вона. Марія Степанівна завжди йшла до свого, і якщо вирішила поговорити з сином — не відступить.

— Я вже все сказав, — промовив він різко, хоча всередині все кипіло.

— Однієї зустрічі! Прошу! Вислухай мене!

— Звідки у вас мій номер? — він навмисне говорив «ви», бо для нього вона була чужою.

— Тітка Галя дала.

Ярослав скривився. Знову вона добилася свого! Галина Степанівна ніколи б не віддала номер племінника, але Марія, мабуть, наполовинила її так, що сестра здалася.

— Я не хочу вас бачити, — відповів він. — Який у цьому сенс?

— У мене є! — голос у трубці тремтів. — Одна зустріч, сину!

Він погодився. Розумів: якщо відмовиться, вона прийде додому, почне шукати його дітей, турбувати дружину. Краще затратити півгодини, ніж потім мучитися.

Марія Степанівна зникла з життя сина, коли йому було дев’ять. Після її від’їзду хлопчик цілими днями сидів у тітки на кухні, дивився у вікно й чекав.

— Вона повернеться! — кричав він, стираючи сльози.

— Вона не повернеться, Ярочку…

Тоді він ненавидів тітку. Лише роками потому зрозумів, як багато вона для нього зробила.

Марія завжди була впевнена в собі, вміла вабити чоловіків. Одним із них став батько Ярослава — Олексій Семенович, заможний, одружений, з дітьми. Але це її не зупинило. Вона вагітніла від нього, погрожувала абортом, якщо він не розлучиться із дружиною.

Олексій Семенович сумував, вагався… а потім раптово помер від серця. Марія залишилася ні з чим.

Ярослав народився — небажаний, зайвий. Вона його не любила. Часто взагалі ігнорувала, немов його не існувало.

Потім у її житті з’явився Володимир, розлучений, з грошима. Він бив Ярослава, змушував тренуватися, кричав. Як же хлопчик радів, коли мати дізналася про його зради й вигнала!

А через рік Марія зустріла Джека, американського вченого. Він запропонував їй поїхати з ним — без сина.

— Народиш мені свого, — сказав він. І вона погодилася.

Країна тоді була бідною, життя за кордоном здавалося мрією. Вона швидко зібрала речі й привезла Ярослава до сестри.

— Заберу через місяць, — пообіцяла вона на ходу.

Йому було дев’ять. Він вірив, що вона повернеться.

Та ніхто за ним так і не прийшов. Роками потому Ярослав дізнався: Марія повернулася з Америки через п’ять років, вийшла заміж за багатія у Києві й більше не згадувала про сина. Він викреслив її зі свого життя.

Одружився, народилися дві доньки. Дружині розповів правду, а дітям сказав: «У вас немає бабусі».

І ось через тридцять років — цей дзвінок.

— Чого ти хочеш? — безжально запитав він, стоячи перед змарнілою жінкою.

— Допомоги, сину, — прошепотіла вона. — Я хвора…

Ярослав дивився на неї холодно. Від колишньої красуні не лишилося й сліду.

— Мені шкода, але я не лікар.

— Ти став жорстоким, — скривилася вона.

— Так можна з тими, хто кинув свою дитину.

— А як же я?

— Живи далі. Як жила.

Він повернувся й пішов. Вперше за багато років у душі було легко. Ні провини, ні гніву. Все залишилося у минулому.