Все через тебе

— Олена Миколаївно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся.

— Що значить — чіплявся? Марічко, що ти кажеш? Де він? Хто?

— Звідки ж я знаю! Я підійшла, хотіла запитати, хто він такий, а цей як сигану від мене, тільки п’яти засяяли.

— Не подобається мені це. Софійко! Доню, підійди до мене!

П’ятирічна дівчинка з весело торчачими у різні боки косичками підбігла до Олени й сяюче посміхнулася їй.

— Мам! Я там таких цуценят бачила!

Олена напружено вдивлялася у обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що сталося на майданчику за її відсутності. Софійка виглядала звичайно, але материнське серце все одно не знало спокою.

— Де ти бачила цуценят? Хто тобі їх показував?

Софійка здивовано подивилася на матір, потім знизала плечима:

— Ніхто не показував, я сама бачила. Їх там троє: два чорних, а один у білих плямках. Ходімо, я тобі покажу.

Олена схопила доньку за руку й суворо запитала:

— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі говорив? Він чіплявся до тебе?

Обличчя дівчинки ще більше витягнулося від здивування.

— Мам, ти що? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, з чого ти взяла? Просто підійшов гарний чоловік і спитав, чи знаю я Олену Миколаївну Шевченко.

Серце жінки здригнулося. Хто це міг бути? Невже він? Інакше хто міг цікавитися нею, точно знаючи, як її звуть?

— Як він виглядав? Той гарний чоловік?

Але Софійка не встигла відповісти, бо телефон Олени завибрирував у кишені. Дзвонив чоловік, і не відповісти вона не могла.

— Так, любий?

Думка про того «гарного чоловіка», що заговорив із її п’ятирічною донькою, не виходила з голови. Розповідати чоловікові про незнайомця Олена не збиралася, так само як і Софійці нав— Мам, — раптом прошепотіла Софійка, тримаючи її за руку, — він знову тут, дивиться на нас з-за того дерева.