Перемога над смертю

Оксана відкрила очі. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Поруч висіло фото чоловіка з чорною стрічкою в кутку. Так починався кожен її ранок. Вона дивилася на годинник, а потім — на й усміхнене обличчя. Або навпаки. “Привіт. Доброго ранку, кохана!” — так казав він колись. Тільки тепер не міг поцілувати, як бувало.

***

Через дев’ять днів, перед від’їздом, донька зняла жалобну стрічку з портрета. Вранці Оксана прокинулась, побачила фото без чорного знаку й подумала, що смерть чоловіка лише снилася.

Вона вийшла у кухню, де донька пекла млинці.

— Тато вже пішов на роботу? — запитала вона.

Донька різко обернулась, здивовано витріщилася.

— Мамо, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тата вчора поховали. Ти що, не пам’ятаєш?

Оксана важко сіла на стілець.

— Ти стрічку зняла? Я подумала…

Вона заплакала. Горе знову навалилося, придавило так, ніби над нею звалилася кам’яна плита. Донька присіла перед нею, заглянула в очі.

— Мамо, пробач. Я зараз поверну стрічку. Я не подумала…

Коли Оксана увійшла в кімнату, портрет знову був із чорною стрічкою. Але легше не стало. Навіть гірше. Краще білАле життя йшло далі, і, хоч болю ніколи не ставало менше, вона навчилася дихати знову — не для себе, для тих, хто все ще потребував її теплоти.