Сім’я мрії

**Ідеальна родина**

— Ой, я боюсь, — зупинилася перед під’їздом Оксана.

— Чого? Моїх батьків? — запитав Богдан і взяв дівчину за руку.

— Що я їм не сподобаюся, — зізналася вона, винувато дивлячись на нього.

— Не бійся. Усе буде добре. Я ж люблю тебе. І твоїм чоловіком буду я, а не вони. Ходімо. — Він потягнув її до дверей.

— Маму звуть Лариса Іванівна. Запам’ятала? — нагадав він.

Оксана повільно повторила.

— Зі страху точно забуду.

— А батька…

— Василь Петрович! — радісно вигукнула вона. — Хоча б у твого батька звичайне ім’я. А в мами таке відчество… Вона з Польщі?

— Звідки ти взяла?

Вони зайшли в під’їзд, і Богдан викликав ліфт.

— Її назвав батько, який дуже любив свою дружину. Вона була актрисою. Померла рано, я її не знав.

Ліфт зупинився, двері відчинилися.

— Я з тобою, — сказав Богдан і притягнув її до себе.

Двері відкрила невисока жінка з коротким волоссям. Оксані здалося, що вона занадто молода для матері Богдана. Вона посміхнулася й запросила зайти.

На ній були прості, але елегантні штани та біла блузка. У світлі коридору Оксана помітила на її обличчі легкі зморшки.

— Доброго дня, — сказала Оксана й глянула на Богдана, але той мовчав.

— Проходьте, Оксанко. Не соромтеся. Моє ім’я всі спочатку плутають, — промовила Лариса Іванівна.

— Взуття можна не знімати. Василю! Де ти? — покликала вона чоловіка.

Незабаром у кімнату увійшов високий чоловік. Він нагадав Оксані кіноактора — не схожий, але такий же харизматичний. Поряд із ним Лариса виглядала тендітною.

— Василь Петрович, — представився він і подав руку.

Його долоня була теплою, стиск — легким.

— Прошу до столу, а то все охолоне, — сказала Лариса.

— Богдане, пригости Оксану, — попросив Василь, розливаючи вино.

Лариса розпитувала дівчину ненав’язливо, розповідала про родину. Незабаром Оксана відчула, що напруга зникла.

— Нехай ваші батьки не хвилюються. Зі свадьбою ми розберемося, — сказала Лариса напочатку.

Родина Богдана здавалася ідеальною. Її ж батько пив, а мати терпіла. Він міг образити її при гостях. Оксана завжди соромилася за нього.

— У тебе чудові батьки, — сказала вона.

— У нас теж бувають сварки, — відповів Богдан. — Твої не підведуть. Ти вже вибрала сукню?

Оксана не хотіла йти до салону сама. Вона подзвонила подрузі Галині. Та, як завжди, заговорила, не давши вставити слова.

— Ти допоможеш мені вибрати весільне плаття?

— Звісно!

Наступного дня вони зустрілися в кафе. Оксана прийшла раніше. Раптом вона побачила Василя Петровича за столиком з білявкою. Він тримав її за руку, потім поцілував.

«Де ж Галина?» — подумала Оксана.

Та з’явилася з галасом, привертаючи увагу.

— Пішли! — швидко сказала Оксана й вийшла.

Пізніше вона запросила Ларису допомогти з сукнею. Та вміла вибирати. Через дві години вони вийшли з салону з коробками.

— Зайдемо на каву, — запропонувала Лариса.

У кафе Оксана озирнулася — Василя не було.

— Як ви живете з таким красенем? — не витримала вона.

Лариса усміхнулася.

— Я його люблю. Він герой для інших, а вдома — дитина. Розумна жінка ніколи не покаже, що вона розумніша за чоловіка.

«Але він обирає коханок сам» — подумала Оксана, але нічого не сказала.

Потім вона знову побачила його з тією ж білявкою. Вона натякнула Богдану.

— Ти помилилася, — різко сказав він.

На день народження Василя вони знову зустрілися.

— Ти щось хочеш запитати? — помітила Лариса.

Оксана зізналася, що бачила його чоловіка з іншою.

— Ти думаєш, я не знаю? — Лариса зітхнула. — Я його люблю. Я його створила. Чому я маю віддавати його комусь?

Оксана думала над її словами. Ідеальних стосунків не буває.

На весіллі всі говорили, що їй пощастило. Лариса й Василь виглядали щасливою парою. А може, так і було? Хто знає…