Чи це мій син?

Ось адаптована історія, переписана для української культури:

Марійка піднялася на другий поверх офісу, не зустрівши жодного колеги, і була цьому рада. Їй не хотілося бачити співчутливі погляди, відповідати на запитання. Вона швидко заховалася у своєму кабінеті.

— Марієчко, нарешті! — зраділа Галя Петрівна, з якою вони працювали разом. — А у нас тут таке коїться! Івана Степановича на пенсію відправили, а на його місце призначили нового директора. Молодий, але жорсткий. Всіх, хто на пенсійному порозі, виставляє. Боюся, скоро і до мене дійде. Як Сашко, сподіваюся, краще?

Марійка сіла за свій стіл, оглянула кабінет. Вона відчувала, що Галя Петрівна дивиться на неї, чекає відповіді.

— Та годі вам, Галю Петрівно. Якщо всіх позвільняє, хто працюватиме? Першою мене звільнять — я постійно через Сашка на лікарняних. Йому потрібна трансплантація кісткового мозку. На операцію треба гроші, а в мене їх немає. Зверталася до благодійних фондів, але там теж черги. А мені сказали, що треба якнайшвидше робити операцію. Ще й донор потрібен. Я не підходжу, а мама вже в такому віці…

— Господи, за що ж цьому бідному хлопчикові таке випробування?! — щиро поспівчувала Галя Петрівна. — А батька Сашка не пробувала знайти?

— Знайду, і що? Не факт, що він погодиться бути донором. Операція не безпечна. До того ж, й навряд повірить, що Сашко…

У цю мить двері відчинилися, і до кабінету зайшла Оленка з відділу кадрів. Обидві жінки повернули до неї голови, на обличчях застиг тривожний вираз.

— Мені сказали, що ви вийшли на роботу. Маріє, я розумію, вам і так важко, але наказ… — вона запнулася.

— Кажіть, — промовила Марійка, а сама подумала: «Ось, накаркала».

Оля відвела очі, глянула на Галю Петрівну, наче шукаючи в неї підтримки.

— Що, новий директор вирішив звільнити й мене? Ну вже ні. — Марійка різко підвелася зі стільця, ледь не збивши з ніг Оленку, яка не встигла відступити, і рушила до дверей.

Оля щось крикнула їй у слід, але стук підборів Марійки вже затихав у коридорі. З нею віталися запізнілі колеги, але вона нікого не помічала. «Ні за що. Не має права…» — злісно твердила про себе Марійка.

Вона увійшла до приймальні та зупинилася, побачивши за столом секретарку — молоду дівчину, наче зійшла з глянцевого журналу. Вся така свіжа, білосніжна, верхні гудзики білої блузки кокетливо розстібнуті.

— А де Ірина Олександрівна? — запитала Марійка.

Дівчина розплющила рота, показавши ідеальні зуби. Але Марійка не стала чекати її відповіді, підійшла до дверей і схопилася за ручку.

— Ви куди? Туди не можна! Там нарада! — Секретарка з дивовижною спритністю опинилася поруч, але та вже відчинила двері.

Марійка перша переступила поріг кабінету директора й завмерла. Гламурна секретарка тут же протиснулася вперед.

— Я не винувата, Богдане Івановичу! Вона вдерлася… — защебетала тоненьким голосом дівчина.

— Добре, Настю, іди, — перервав її директор. І гламурна Настю вмить зникла. — Слухаю вас. — Він оцінююче подивився на Марійку.

Вона впізнала його, хоч минуло більше дванадцяти років після їхньої останньої зустрічі. І тут же зрозуміла, що він її не впізнав. Спочатку відчула обраду, збентеження. А потім вирішила, що це навіть краще.

— Заходьте, сідайте. Я вас слухаю. — Богдан Іванович жестом запросив до стільців біля столу.

Марійка підійшла до столу, але не сіла.

— Я Марія Андріївна Коваленко з відділу маркетингу. — Вона назвалася повним ім’ям, сподіваючись, що він її згадає. — За яким правом вирішили мене звільнити? У мене син хворий, я змушена часто брати лікарняні. Іван Степанович розумів, матеріально допомагав. Я працювала вдома…

Молодий директор безцеремонно розглядав її, відкинувшись у кріслі. Вона зніяковіла, збилася й замовкла. «А в Івана Степановича було звичайне крісло», — злісно подумала вона.

— Мені говорили, що у вас донька хворіє. Співчуваю, але вас постійно немає. Хтось мусить працювати за вас. Хіба це справедливо? — повчально сказав він, немов лаяв неслухняну школярку.

— Син,