І все ще існує любов

— Юре, ти не туди повернув. Треба було проїхати далі, — вигукнула Мар’яна.

— Я правильно повернув, — спокійно відповів Юра, продовжуючи заглиблюватись у ліс по вужчій ґрунтовці.

— Тут одразу мала бути полянка. А її немає, — озираючись, сказала Мар’яна. — Давай повернемося назад і проїдемо трохи далі. Чуєш? Зупинись!

Хлопець ігнорував її, не збираючись гальмувати. Мар’яна бачила — він і сам вже зрозумів, що заблукав. Дорога звужувалася, місцями в колії проростала трава. До дачного селища мав бути наїжджений шлях, а вони все глибше заїжджали в ліс.

— Зупинись! — роздратовано повторила дівчина. — Ти мене чуєш?

— Де я зупинюся? Тут навіть не розвернутися… Зараз знайду прогалину…

— Бо треба було ще на початку сдати назад! Вічно мене не слухаєш. Упертий, як віслюк! — Мар’яна схрестила руки на грудях і втупилася перед себе. «Ніколи не визнає свою помилку. Ну що в цьому такого?» — злилась вона.

Гілки дерев шкрябали по кузову, на капот сипалися пожовклі листя. Юра нарешті зупинив машину. У салоні запановував важкий мовчанка.

— А одразу не міг зупинитися? Через твоє упертя заїхали хто знає куди. Ще добре, що не в болото…

— Скільки можна під руку лізти? — огризнувся Юра.

Мар’яна насупилася. Хлопець повернув ключ запалювання і почав обережно сдавати назад. Дівчина, затамувавши подих, вдивлялася у бічне дзеркало, боячись, що машина в’їдеться в дерево. Вибиралися вони довго і неспішно. Пару разів ледве не застрягли. Але нарешті виїхали на трасу.

— А одразу не міг назад сдати? — проворкотала Мар’яна, але вже спокійніше. Злість відступила, як тільки вони вибралися з лісу.

— А тобі завжди треба бути правою, так? Ти навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається? — у голосі Юри прозвучало роздратування.

— Ти про що, Юро? То ось чому ти не зупинився? З протесту? І що, полегшало? Але тут ти промахнувся. Чого стоїмо? Їдемо вже чи ні? Через твоє упертя і так півдня втратили… — Настрій був остаточно зіпсований. Голова розколювалася від напруги.

Останнім часом вони все частіше сварилися, причіплювалися один до одного. Що це — звикання чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони побачили один одного без прикрас. Сварки були через дрібниці, але, як кажуть, усе життя — з дрібниць.

— Ти знову командуєш. Навіть не помічаєш, — докоряв Юра.

— Я не коман ” ” — Я не команду, просто хочу, щоб усе було правильно, — зітхнула Мар’яна, але раптом усміхнулась і додала тихо: — Прости мене, віслюк.