Як він міг? Місяці без матері, а він вже привів цю…

Як він міг? Мама померла лише кілька місяців тому, а він уже привів у дім цю…

Оленка бігла зі школи, розмахувала мішком із змінками. Рюкзак бив по спині, але дівчинці було байдуже. Сьогодні вони з татом йдуть до театру!

Увірвавшись у передпокій, вона відразу зрозуміла — тата немає. На вішалці не було його пальта. Настрій враз згас. Але потім Оленка згадала: до вистави ще понад дві години. “Тато обов’язково прийде, встигнемо”, — переконувала себе.

Вона роздяглася й чекала, постійно поглядаючи на годинник. Зазвичай стрілки повзли повільно, але сьогодні вони мчали, неначе злітаючись. А тата все не було. Вони ж могли запізнитися! А якщо він забув? Чи його затримали на роботі? Дівчинка сиділа як на голці. Коли терпець ось-ось урветься, у замку повернувся ключ. Вона стрілою кинулася у передпокій.

— Нарешті! — видихнула Оленка. — Я чекаю-чекаю, а ми ж опізнимося, — почала докоряти батькові, ще не оговтавшись від гіркого очікування.

Батько неспішно зняв пальто, залишившись у суворому темно-сірому костюмі, прогладив рукою волосся, хоч воно й так лежало ідеально. Оленка пишалася ним. Завжди підтягнутий, чисто виголений. Від нього пахло одним і тим самим чоловічим одеколоном.

Однокласники скаржилися на батьків: один надто суворий, інший п’є. А ось Оленчин тато не пив і зазвичай не лаяв її. Якщо й дорікав, то справедливо, без криків. Дівчинці мало що забороняли, та й вона не вимагала багато. Піти з батьком кудись удвох — навіть у театр — було для неї найбільшою радістю.

Оленка була схожа на нього: така сама струнка, з великим прямим носом і сірими очима. Краще б, звичайно, у посмішкувату, світловолосу маму. Та батько їй здався досконалістю, він був для неї красунем, навіть якщо вона сама так не вважала. Але ж тато називав її принцесою, лялькою. Хіба так називають некрасивих?

— Ми ж ідемо до театру? — засмучено спитала вона, побачивши, що батько не збирається.

— Підемо. Тільки чаю вип’ю, добре? Встигнемо.

— Гаразд, — відповіла Оленка і пішла на кухню.

Батько увійшов, важко осів на стілець. Виглядав стомленим і задумливим.

— Іди, вдягайся, — сказав він.

І дівчинка побігла до кімнати. Вона вже знала, яку сукню вибрати. Скинула шкільну форму, дістала з шафи блакитну вихідну сукню, поправила розкуйовджене волосся й завертілась перед дзеркалом.

— Ну що, готова? — у кімнаті з’явився батько.

— Так!

У машині пахло шкірою, освіжувачем і чимось ще знайомим — чого вона не могла назвати. Оленка дивилася у вікно, і їй здавалося, що все місто ділить з нею радісний настрій.

Кожен раз, увійшовши до театру, дівчинка завмирала від захвату. Розглядала яскраві люстри, своє відображення у багатьох дзеркалах, червону килимову доріжку на широких сходах. Піднімаючись по них, вона відчувала, ніби йде не на виставу, а на прийом до самої королеви.

У просторих холах перед залом гуляли пари, тихо перемовляючись. Килими приглушували кроки. Шум, схожий на шелест осіннього листя, здавався Оленці таємничим і зачаровуючим.

Вони з батьком теж пройшлися, оглядаючи портрети артистів на стінах. Дівчинка вже бачила їх, але щоразу ахала, побачивши знайоме обличчя. Задзвенів перший дзвінок, і вона здригнулася, потягнувши батька в зал.

— Куди спішиш? Ще тільки перший, — спинив її він.

Але Оленці кортіло швидше опинитись на місці, сісти на оксамитове крісло й чекати, коли величезна люстра почне поволі згасати. Вона могла дивитися на неї вічно. Навіть шия заніміла від того, як сильно дівчинка запкидала голову.

— Тут так смачно пахне, — сказала Оленка.

— Пиллю й гримом, — поморщився батько.

— А мені подобається.

Зал поступово заповнювався. Після третього дзвінка люстра почала згасати. Голоси затихли. Важка золотошита завіса здригнулася й розійшлася, відкриваючи декорації. Оленка завмерла…

У антракті батько пішов до буфету, а Оленка — до туалету. Потім почала шукати його. Ні в буфеті, ні у залі тата не було. Нарешті, вона побачила його біля дверей на балкон. Він стояв не один — поруч була якась сильно нафарбована жінка у довгій вечірній сукні. Вони стояли близько, схопившись головами.

Оленка перехопило від образи.

— Тато! — гукнула вона.

Він одразу ж відійшов і оглянувся.

— Я загубила тебе. Зараз починається другий акт, — голосно сказала дівчинка.

Вона хотіла запитати про сік і тістечка, але й так було зрозуміло — до буфету батько не дійшов.

— Хто це? — спитала Оленка по дорозі в зал.

— Колега. Працюємо разом. Випадково зустрілися, — відповів батько заготовленою фразою, яка її не втихомирила. “Так, звичайноСльози вщухли, але коли через роки вона сама стала матір’ю, Оленка зрозуміла, що пробачити — це теж бути сильною.