Інша дочка

**Щоденник**

Батько Соломії був старший за матір на п’ятнадцять років. Одягався він строго, навіть старомодно – завжди штани, сорочка, піджак або джемпер. Жодних кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на батьків її подруг. Соломія його обожнювала. Коли він повертався з роботи, вона бігла зустрічати, а він підхоплював її на руки й питав, зазираючи у вічі:

— Як провела день моя принцеса?

Соломії дуже подобалося, коли тато так її називав. Вона обіймала його й удихала той неповторний запах – найкращий у світі, запах щастя: суміш одеколону, тютюну та чогось ще, чого вона не вміла назвати.

— А я хіба не принцеса? — питала мама, надуваючи губи й вимагаючи своєї порції уваги. Тато однією рукою тримав Соломію, а іншою обіймав маму, цілував у щоку й казав:

— Ви дві – мої улюблені принцеси.

І так день у день.

Коли Соломія підросла, гра сама собою зникла. Вона й далі виходила зустрічати батька, але вже не кидалася до нього з візгом, а стримано говорила:

— Привіт, тату.

— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто на вішалку і чомусь не дивлячись на неї.

Соломія й сама не хотіла, щоб він підкидав її, як маленьку, але чому він більше не дивиться їй у вічі? Чому не називає принцесою?

— Знову на роботі затримався? — спитала вона.

— Так. Робота…

— Яка саме?

— Я ж начальник, хоч і невеликий. — Він гладив рукою волосся й проходив повз неї у кімнату. Соломія відчувала, що він бреше. Не та в нього робота, щоб затримуватися. Майстерня з ремонту побутової техніки – клієнти рідко платили подвійний тариф за швидкість. Але останнім часом батько затримувався частіше, а додому повертався без квітів. У вихідні теж «на роботу» – на дві-три години. Повертався задумливий, мовчазний. У всьому цьому була таємниця.

І сьогодні – те саме.

— Привіт. Як справи у школі? Мама вдома?

Він запитав, але дивився кудись поза неї. Соломія знала – це пусті слова, він не чекає відповіді. І не відповіла. Кажуть, у дівчат теж є жіноча інтуїція. І цією інтуїцією вона відчувала – щось не так. Не дарма ж у мами останнім часом червоніли очі. При ній вони не сварилися, але й не жартували, як колись.

І запах від батька теж був інший – саме в ті дні, коли він «затримувався». Він виглядав провинуватим. У хаті стояла напруга. Одного разу Соломія поділилася з мамою.

— Між людьми бувають важкі часи. Але це минає, якщо вони люблять один одного, — неохоче сказала мама.

— А якщо не люблять?

— Тоді розходяться. І намагаються бути щасливими з іншими. Хоча не завжди виходить…

— А ви з татом ще любите одне одного?

— Ти задаєш надто складні питання. Не на все є відповіді.

То вони втомилися одне від одного? Але чому тоді вона винна? Вони її більше не люблять? І що, розійдуться?

Того літа вони так і не поїхали на море. Тато «працював», а мама з Соломією поїхали на дачу до бабусі. Батько не приїхав навіть у вихідні. Соломія підслухала, як бабуся лаяла маму:

— І так сім’я тримається на чесному слові, а ти йому ще й волю дала!

— Мамо, не рви мені серце. Хіба я могла його вдержати?

— Дурна! Такими чоловіками не розкидаються.

— Бá, ви про що? Тато нас кидає? — Соломія увірвалася на кухню.

— Підслуховуєш? Не лізь у дорослі розмови!

— Я не маленька!

Батько все ж таки приїхав через два тижні, щоб забрати їх у місто. Мама принадилася, уклала волосся інакше. Але між ними все одно іскрило.

Соломія любила грудень – день народження, а потім Новий рік. Після школи вона з подругами пішла у кіно. Вийшли веселі, сміялися. На вулиці падав сніг, скрізь ялинкові вогні.

— Може, купимо морозива? — запропонувала Оля.

Тут Соломія побачила батька. Вона сховалася за спиною подруги. Він ішов із незнайомою дівчиною її року. Не помітивши її, вони пройшли повз.

— Це ж твій тато! Хто це з ним?

Соломія пішла слідом. Вони сіли у трамвай. Вона не встигла. Ішла додому, обдумуючи побачене.

Так, питань стало забагато. Вона вирішила розпитати батька. Але не встигла – захворіла. А коли одужала, тато вже пішов. Мама не пояснювала.

Тоді Соломія пішла до нього на роботу. Чекала біля виходу.

— Привіт, тату.

— Соломіє? Що трапилося?

Він змінився – посивів, похилився. Але зрадів.

— Я до тебе.

Вони сіли в кафе. Тато замовив її улюблені тістечка.

— Як справи? Ти виросла…

— Якщо виросла, скажи – чому пішов від нас?

Він понуро опустив погляд.

— Мама попросила мене піти… Була жінка до неї. Не сказала, що вагітна. Коли я зустрів твою маму, та жінка зникла. А потім повернулася – хвора. Сказала, що в неї моя донька. Що помирає…

—Коли Соломія зрозуміла, що друга донька — це не вибір батька, а його обов’язок, вона нарешті знайшла в собі сили пробачити.