Незвичайна романтика

Невчасне кохання

Оксана зазирнула у кімнату матері, побачила, що та спить, і прикрила двері.

— Оксано, — раптом покликала мати слабким голосом.

— Так, мамо, — дівчина знову заглянула до кімнати. — Я думала, ти спиш. Тобі щось потрібно? Хотіла трохи пройтись з дівчатами.

— Іди, я посплю, — відповіла Марія і заплющила очі. Навіть підняти важкі повіки їй було важко.

Оксана з полегшення зітхнула і побігла одягатися. За час материної хвороби вона звикла ходити тихо. І навіть сходи спускалася несхоплено. Біля під’їзду її чекав однокласник Микола Гончар.

— Чого так довго? — замість вітання буркнув він.

— Мамі борщ варила. Куди підемо? — Оксана посміхнулася, намагаючись загладити провину.

— Вона ще хвора?

— Так, тільки-но заснула. Не довго, добре? Раптом їй щось знадобиться, — попросила дівчина.

— Нічого, поспить, їй краще стане, — безтурботно відповів Микола.

Оксана прикусила губу. Вона нікому не говорила, чим хвора мати. Не хотіла жалю чи паніки в школі.

— Ось, дощ починається. Пішли до Андрія, у нього батьки на дачу поїхали, — понизивши голос, сказав Микола, обіймаючи її.

Але Оксана різко відхилила голову.

— Ти що? Побачать же.

— Хто? Мама ж спить. Ну що, йдемо?

Дівчина вагалася. Минулого разу, коли вони заходили до Андрія, Микола занадто наполегливо чіплявся. Він їй подобався, але поспішав.

— Оксанко, на півгодини. Обецаю, не чіпатиму тебе.

Дійсно, дощ посилився.

— Гаразд, але ненадовго, — погодилася вона.

— Звісно. — Хлопець намагався не показати радості.

Андрій відчинив двері й усміхнувся, побачивши їх.

— Заходьте.

Оксана не рухалася. Їй не хотілося залишатися наодинці з двома хлопцями.

— Вчора класний фільм завантажив, — сказав Андрій.

Микола скинув кросівки й пішов за ним у кімнату. Оксана подумала, що зараз саме час піти. Але й додому не хотілося.

Вона зачинила двері, зайшла в кімнату, сіла поруч із Миколою. Той одразу поклав руку на спинку дивана за її спиною. Андрій приніс кожному пляшку пива. Оксана відмовилася, і Микола взяв її пляшку собі.

Фільм справді захопив її з перших кадрів. Вона збагнула, що сталося, лише коли відчула гарячу Миколину долоню під светром. Дівчина штовхнула його, але він утримав її за плече, а другою рукою стиснув груди.

— Боляче! — скрикнула вона.

Микола послабив хватку, і Оксана схопилася з дивана. Андрія в кімнаті не було.

— Оксанко, перепрошую, — пробулькотав він.

— Ти ж обіцяв! — спалахнула вона.

— Та годі тобі. Ніби вперше. Я ж тебе люблю.

Це був перший раз, коли він сказав про кохання, і Оксана не змогла його відштовхнути. Він цілував її. З рота пахло пивом. Його руки раптом стали грубими.

— Не треба, мені час…

Микола раптом обхопив її й притиснув до дивана. Оксана з усіх сил намагалася вирватися. Їй вдалося підігнути коліно й упертися ним йому між ніг.

Він застогнав і відійшов. Оксана схопилася, вибігла в передпокій, схопила кросівки й метушилася з замком.

— Ну і йди… — кинув їй услід Микола.

Дівчина вискочила на сходи й бігцем спустилася внизу. Надягнувши взуття, вона замислилася: як вона могла йому вірити? Мама лежить хвора, а йому… одне на думці.

Прийшовши додому, Оксана довго змивала з обличчя сліди Миколиних поцілунків. Потім сиділа в темряві й думала: що буде, якщо мама помре? Вона залишиться зовсім одна. На що жити? За два місяці їй виповниться вісімнадцять, і аліменти від батька припиняться. Грошей немає. Навіть на випускну сукню.

Про те, що в матері рак, Оксана дізналася сама. Вона відчувала, що хвороба серйозніша. Загуглила назви ліків — і все зрозуміла.

На телефон прийшло повідомлення від Миколи: «Перепрошую». Вона не відповіла. Повідомлення сипалися одне за одним. Він то благав пробачення, то лаявся. Оксана вимкнула телефон.

Перед сном вона зайшла до матері.

— Мамо, ти спиш?

Марія з трудом відкрила очі.

— Тобі щось треба? Води?

Мати ледве похитала головою.

Вранці Оксана прокинулася від гуркоту й кинулася до материної кімнати. Та, схопившись за ліжко, намагалася встати. На підлозі лежав стілець.

Дівчина підбігла, поклала матір, здивувавшись, наскільки легким і виснаженим стало її тіло.

— Навіщо ти встала? Кликнула б мене.

— Думала, зможу… — важко дихаючи, прошепотіла Марія.

— Зараз чаю принесу.

Мати зробила кілька ковтків і більше не пила. Вже кілька днів вона майже нічого не їла.

На душі було неспокійно. Оксана хотіла залишитися з матір’юІ коли нарешті прийшов вечір, Оксана зрозуміла, що навіть у самотності можна знайти силу, якщо пам’ятати, що десь завжди світить зірка, яка колись була маминою любов’ю.