Життя сповнене несподіванок

Життя сповнене несподіванок

— Мамо, я пішла. — У кухню заглянула Оксана.

Марія відвернулася від плити й прискіпливо подивилася на доньку.

— Що? — Оксана демонстративно зітхнула й завела очі до стелі.

— Нічого. Куди так роздягнулась уночі? Нафарбувалася. Побачення? Не до ночі, гаразд?

— Гаразд, — неохоче відповіла Оксана й швидко вийшла.

«Зовсім доросла стала, — подумала Марія. Накрила сковороду кришкою й підійшла до великого дзеркала в передпокої. — Де мої сімнадцять років? Як швидко час пролинув. Думала, попереду ціле життя, а ось уже менше половини лишилося. Школа тягнулася без кінця, а потім життя покотилося, як камінь з гори. Університет, заміжжя… Щастя виглянуло, як сонце з-за хмари, та знову сховалося. — Вона поправила волосся. — Та годі. Донька розумниця й красуня… Ой, картопля…»

Марія схвильовано всплеснула руками й побігла на кухню. Схопила кришку, ледь не впустила на підлогу. Обпекла пальці, почала на них дмухати. «Накрутилася перед дзеркалом, майже картоплю спалила…» — лаяла себе.

По вечері Марія сиділа сама, потім ввімкнула серіал на другому каналі. За вікном швидко темніло. Вона не помітила, як заснула. Її розбудив дзвінок телефону. У сні вона не подивилася на екран, була впевнена, що це Оксана. Хто ще міг їй подзвонити так пізно? Подруг у неї не було, лише знайомі з роботи, яких з’єднувала самотність.

Здивувалася, почувши чоловічий голос.

— Ви мама Оксани Коваль?

— А хто це? — обережно запитала Марія.

— Я лікар другої міської лікарні. Ви повинні приїхати, ваша донька потрапила в аварію, потрібна термінова операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…

— Яка операція? — Марія все ще не могла прийти до тями. Але в трубці лунали короткі гудки.

Вона намагалася осмислити почуте. Це помилка, донька пішла гуляти. Яка аварія? Але лікар назвав її ім’я. Голова після невчасного сну мляво мислила. Марія зібралася, повторюючи собі, що треба їхати до другої лікарні, і викликала таксі. Потім швидко переодягнулася, схопила сумку й вибігла з квартири. Ліфт чекати не стала, бігом сходами буде швидше. Вийшла з під’їзду, а до будинку вже під’їжджало таксі, сліплячи фарами.

— Будь ласка, швидше… Донька в лікарні… — задихаючись від бігу сходами, попросила вона.

Усю дорогу Марія то поспішала водія, щоб швидше переконатися в помилці, то таємно бажала, щоб їхав якнайповільніше, щоб не наближати неминучість лиха, від передчуття якого серце стискалося.

Вона влетіла в приймальне відділення й одразу побачила хлопця у брудній куртці на лавці. Обличчя в подряпинах, пластир над бров’ю, погляд розгублений.

— Де моя донька? Що ти з нею зробив?! — підскочила до нього, схопила за полотнище розстібнутої куртки й почала трясти.

— Я не винен! З-за повороту на нас вилетів автомобіль… Я завернув, але він все одно зачепив нас… Я не винен…

— Хто зачепив? Чому? — кричала нічого не розуміюча Марія.

— Так, хто тут кричить? — у відділення увійшов літній лікар. У Марії в очі впали його пишні русяві вуса. — Ви мама Коваль? Підпишіть згоду на операцію.

— Яку операцію? Навіщо? Де моя донька?! — за інерцією кричала Марія.

— Вона без свідомості. Внутрішньочерепна гематома, тиск зростає. Якщо не зупинимо кровотечу, вона… Підпишіть тут. — Лікар подав їй листок і ручку.

Від незрозумілих слів крутилася голова, рядки розпливалися. Марія тремтячою рукою підписала листок і безсило впала на лавку біля хлопця. Лікар негайно пішов.

— Я не розумію… Вона пішла гуляти… — шепотіла Марія, похитуючись.

— Спочатку ми гуляли, потім я запропонував покататися на мотоциклі…

Марія різко повернула голову до хлопця.

— Ти в усьому винен! Ти…

Хлопець відскочив від її погляду, сповненого ненависті.

— Я не винен… Навіть не зупинився перевірити, чи живі ми…

— Остапе! Як ти? — У відділення ввійшов високий чоловік. Хлопець зіскочив з лавки й кинувся до нього.

— Я не винен, тату. Я не гнав… Він на нас вилетів… Якби не завернув, роздавив би нас… Нас підвіз водій. Лікар сказав, якби запізнилися на десять хвилин, Оксана б…

Хлопець притулився до батька й голосно розридався.

Чоловік обійняв його й гладив по тремтячій спині.

— Я тобі вірю. Ти запам’ятав машину? Колір, марку? Де це сталося? Обіцяю, я його знайду.

— Знайдете, як же. Ваш син не постраждав, а моя дівчинка… Через вашого сина…

— Хто це? — запитав чоловік у сина.

— Мама Оксани.

— Розкажи детально, все, що пам’ятаєш.

— Так, розкажи татові, як ти ледь не вбив мою доньку, — схлипнула Марія.

— Жінко, я розумію ваш біль, але давайте знайдемо правду, — спокійно відповів чоловік, а Марія, здавшись під вагою зневіри, опустила голову, розуміючи, що в цю мить важливіше всього — життя Оксани.