Вічна таємниця Еви

«Скільки вам років?» — пластичний хірург Богдан Миронович Шевченко вдивлявся у витончене обличчя Марії.

Вона зміжила повіки, усміхнулась, потім прямо подивилася на нього. Скільки він бачив таких жіночих хитрощів у своєму кабінеті. Як тільки він запитував про вік, жінки раптом нагадували, що перед ними — чоловік, привабливий і молодий. Марія не стала винятком.

«А ви як гадаєте?» — жартівливо запитала вона.
Він серйозно дивився на неї.

«Двадцять дев’ять», — без коливань збрехала Марія.
Чомусь ця цифра так лякала жінок.

«Тридцять дев’ять, якщо точно», — спокійно поправив Шевченко, зі співчуттям все ж знісши пару років.

«Вас не обдуриш, лікарю», — сказала Марія, оцінивши його такт.

«Навіщо ж ви намагаєтеся? Я не наречений, а лікар. Ваш вік потрібен мені для іншого. Якби вам справді було двадцять дев’ять, ви б навряд чи прийшли до мене. Ви чудово виглядаєте для свого віку. Навіть чудово. Багато жінок вам заздрять».

«Ви страшна людина. Бачите нас наскрізь», — знову жартувала Марія.

«Це досвід».

«Вашій дружині пощастило. Ви розумієте жінок».

Шевченко хотів сказати, що ще не одружений, але передумав.

«Тоді навіщо ви прийшли? Ви не потребуєте пластики. Поки що».

Комплімент розігрів її погляд.

«А якою ціною мені вдається так виглядати? Так, у мене заможний чоловік. У мене є доступ до найдорожчих процедур. Але я втомилася годинами тренуватися, потім лежати у косметолога з масками. Я не живу — я боронюся від часу. Я втомилася».

«Тож відпустіть час. У кожному віці є своя краса. Не варто намагатися бути молодшою, ніж ви є», — Шевченко посміхнувся.

«Вам легко говорити. Ви чоловік. Вам не потрібно рахувати зранку зморшки, калорії, сидіти на дієтах. А хто нас до цього змушує?»

«І хто ж?» — підіграв він.
Марія йому подобалася. В ній була щирість.

«Ви, чоловіки. Ви почуваєтеся впевненішими з молодою жінкою. І чим старші ви стаєте, тим молодших обираєте». У її очах мигнув сум, але вона все ще виглядала чарівно.

«Я з маленького містечка. Батьки працювали на фабриці, потім її закрили. Батько пив. Я з дитинства мріяла втекти — у Київ, стати акторкою».

Шевченко її чудово розумів. Сам приїхав із глушини.

«У театральний я не вступила. Але мене взяли на роботу. В кіоск на ринку». Вона на мить завмерла. «Потім мені пощастило. Я зустріла свою майбутню чоловіка. Він був старший, але дав мені все: квартиру в Києві, гроші, подорожі. Я вирвалася».

Вона замовкла, потім додала:

«А три дні тому я зайшла до нього в офіс без дзвінка. Секретарки не було на місці. Вона була в його кабінеті. Вони навіть дверей не замкнули». Марія сховала обличчя в долонях.

Шевченко мовчав. Такі історії він чув не раз.

«Я знала, що у нього є інші. Але тоді я злякалася. Я зрозуміла — час іде, а навколо повно молодих дівчат, готових на все заради грошей. У них є те, чого в мене вже немає — молодість. Ви праві, мені сорок. Я не хочу повертатися туди, звідки вирвалася».

Її відчай вразив його.

«Ви могли б кинути Київ, гроші, посаду? Поїхати в село, стати звичайним лікарем?»

Шевченко мовчав. Відповідь була очевидна.

«Гаразд. Ось перелік аналізів. Потім приходьте».

Очі Марії спалахнули. Вона підвелася з гідністю.

«Подумайте ще. Будь-яка операція — ризик».

«Ні. Я готова», — сказала вона, але в її погляді мигнуло сумнів.

Операція мала бути легкою. Але раптом — зупинка серця. Анестезіолог кричав щось про алергію. Вона не вказала її в анкеті.

Марія померла.

РозслШевченко пізніше дізнався, що чоловік Марії одружився з її колишньою подругою, яка була молодшою за неї на двадцять років.