Кисень на межі

**Нема чим дихати**

Оля повільно повернула ключ у замку, уважно зайшла в квартиру. Як би вона не намагалася зачинити двері без звуку, замок все ж клацнув. Не вмикаючи світло, роздягнулась, навшпиньки прокралася до дверей своєї кімнати… Клацання вимикача пролунало в тиші як постріл.

— Олю, де ти була? Чому так пізно? Я дзвонила Іринці. Ти мене обдурила, — почувся голос мами.

Дівчина завмерла, глибоко вдихнула й обернулася.

— А ти чому не спиш? — запитала вона.

— Як я засну, коли тебе нема вдома? Хвилювалася. — Мати тривожно дивилася на дочку.

— Я вже доросла, мам, годі мене стерегти, — сердито відповіла Оля.

— Так-так, доросла… — Махнула мама рукою й пішла до кімнати, але двері не зачинила.

Оля вагалася, потім пішла за нею. Сіла поруч на диван.

— Пробач, мамо. Я зовсім забула про час.

Мати виглядала втомленою. Яскраве світло люстри підкреслювало зморшки й синяки під очима, в яких читався докір.

— Я не сама була. З Олегом. Ми ходили в кіно, потім гуляли. Не хвилюйся.

— З Олегом?

— Так. Познайомилася з ним два тижні тому. Він такий… цікавий, багато що знає. — На губах Олі грала усмішка, погляд став мрійливим. Вона притулилася до мами, поклала голову їй на плече.

— Значить, і минулого разу ти була з ним, а не в Іринки?

— Пробач.

— Я все розумію, але чому відразу не сказала? Він теж вступив до університету? Будете вчитися разом?

— Він уже закінчив, працює, — поспішно відповіла Оля.

— Він старший за тебе?.. Ох, доню… — зітхнула мама, а Оля підняла голову, готуючись до захисту, але мама перехопила: — Ти познайомиш мене з ним?

— Звісно. Тобі сподобається.

— Не помітила, як ти виросла. — Мати сумно глянула на доньку. — Пізно вже, іди спати.

— На добраніч, мамо. — Оля поцілувала маму в щоку й пішла до своєї кімнати.

Вона роздягнулася, лігла під ковдру й дивилася в стелю, згадуючи кожне слово, кожен поцілунок…

Коли прокинулася, мати вже пішла на роботу. Оля умилася, з’їла сніданок, що залишила мама, і взяла телефон.

— Привіт, ти вже на роботі? — весело запитала вона.

— Так, — різко відповів Олег.

— Я перервала? — зніяковіла Оля, почувши його холодний тон.

— Так. Перезвоню пізніше. — Він відключився.

— *Перезвоню*? — Оля нерозуміючи дивилася на екран, поки він не погас.

«Мабуть, хтось поряд», — здогадалася вона й чекала дзвінка. Пробувала читати, але слова не вОля нарешті усміхнулася, бо зрозуміла, що без нього дихати набагато легше.