Згенеровані спотворення

**Зіпсовані гени**

Олена зайшла до квартири, поставила важкі пакети на підлогу та голосно видихнула.

— Хто вдома? — гукнула в бік кімнати. — Два чоловіки в хаті, а сумки сама тягаю, — буркнула вона. — Їсти всі хочуть, а допомогти — нікому, — знову голосно, щоб почули, додала Олена.
Роздягалася теж шумно, раз-у-раз зітхала та стогнала. Нарешті у дверях показався син.

— Візьми оці сумки та віднеси на кухню. Тато вдома?

Іван підняв пакети.

— Телевізор дивиться, — кинув через плече.
Міг би й мовчати про телік. Мати ж не питала, що батько робить. Але чому він має отримувати матчий негатив сам? Нехай і батькові дістанеться.

— Чого кричиш? — у дверях з’явився голова родини.

— Нічого. Втомилася, — відірвалася Олена. — Зараз трохи відпочину й вечерю зваблю. Усе сама. Хоч би макарони зварили. — Олена всунула ноги в капці й вимкнула у передпокої світло.

— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда, Іване? — батько, вловивши початок сваги, швидко притягнув сина до спілки.

З кухні лунали лише шелест пакетів та звук холодильника. Іван вирішив зберегти нейтралітет. Так безпечніше.

— Значить, не зварили, — зітхнула Олена. — Була б дочка, сама б догадалася, що робити. А від вас жодного толку, — пробурчала вона, прошаровуючи повз чоловіка на кухню.

— Оленко, ти втомилася, я розумію, але нащо на нас з Іванком зриватися? Я ж не ворожка, щоб відстані вгадувати — макарони варити чи картоплю. Сказала б — ми б і зварили, і в магазин пішли б. Я теж з роботи прийшов щойно, між іншим, втомився. А… — Чоловік рубонув повітря долонею й зник у кімнаті.

— Ось я й кажу — вам усе треба розжувати. Лежати на дивані легше, — воркнула Олена, але вже без злости, під ніс.
Скандалу вона не хотіла. На нього вже не було сил. Просто не могла одразу заспокоїтися.

— Дякую, сину, іди, уроки роби, далі я сама…

Іван миттєво зник біля комп’ютера. Олена відчинила холодильник, похитала головою, почала перекладати продукти з полиці на полицю. Випустивши пару, заспокоїлася. Чоловіка й сина вона обожнювала, просто сьогодні шлея під хвіст потрапила. Не чоловіча справа бігати по кухні.

Після вечері вона зібрала залишки макарон із сковороди у контейнер, додала туди котлету. Хотіла покласти ще одну, але передумала.

— Знов Мироненкам понесеш? Дивись, розбещиш, потім сама ж жалітимешся, що на шию сіли, — докоряв чоловік, мстячи за недавнє бурчання.

— Не Мироненкам, а Софійці. Вдома, мабуть, і їсти нема чого. Мати все пропиває. Шкода дівчинку. Бачила, як вона додому п’яну матір вела. Та й лушпиння не зв’язувала. Дівчинка розумна, гарна, а з батьками не пощастило, — пояснювала Олена, перевзуваючись у передпокої.
Чоловік не відповів.

Олена спустилася на третій поверх і подзвонила в пошарпані двері, що не викликали довіри — ткни плечем, і вони відчиняться. Та навіщо? У квартирі брати нічого, навіть таргани від голоду втекли.

— Хто? — почувся тоненький голосок із-за дверей.

— Софійко, це тітка Олена. Відчини, я їсти тобі принесла.

Клацнув замок, двері трішки відчинилися, і в щілину Олена побачила пильне око дев’ятирічної Софійки.

— Візьми, поїж. Мати спить?

Дівчинка ширше відчинила двері, взяла контейнер і кивнула.

— Ну, добре, піду я. А ти поїж. Худа, як трісочка, — Олена з жалем дивилася на дівчинку. — Матері не залишай.

Дівчинка знову кивнула й зачинила двері.

«Мені б таку дочку», — зітхнула Олена, піднімаючись сходами до своєї квартири.

Вона зайшла до кімнати сина. Той квапно закрив кришку ноутбука, але Олена встигла помітити, що грав.

— Гаразд, не ховай. Уроки зробив? — запитала вона, підійшовши до столу.

— Давно.

— Ти завтра після школи поклич Софійку до нас та погодуй її супом. Мати все прІван обійняв Софійку, і вона, нарешті почувши себе в безпеці, закрила очі, усміхаючись крізь сльози.