Серце, що належить лише тобі

Дрібний дощик бив по обличчю, заливаючи очі. Олена йшла, мріючи швидше опинитися вдома. В голові млость, думки розпливалися, як стара, пошарпана простирадло. Обминаючи чержаву калюжу, ледь не підсковзнулася на розмоклому бруді біля тротуару. «Годі викрутасити. Не дівчинка вже. Треба переходити на взуття без підборів».

Ось, нарешті, і дім. Олена відкрила кодові двері під’їзду. У ніс вдарило сухим, запиленим теплом від батареї, яка з настанням весни працювала на повну. Взимку б так. Ліфт повільно підняв її на п’ятий поверх. «Чи не захворіла я? Зовсім немає сил», — подумала вона, притулившись до стінки кабіни.

У передпокої безсило впала на пуф, притулилася спиною до стіни і заплющила важкі повіки. «Усе. Вдома!» — видихнула вона і одразу провалилася у темряву без звуків і запахів.

— Мам, чого в темряві сидиш? Тобі погано?
Від звуку Мишчиного голосу вона здригнулася, але очей не розплющила.

— Ні, сину. Просто втомилася, — ледь рухаючи язиком, промовила Олена.

Відчувала, що син стоїть і дивиться на неї. З надлишком сил розплющила очі, але Мишкі поряд не було, зате на кухні горіло світло. Олена зняла черевики, пошевелила пальцями ніг, звільненими від тісноти взуття, і підвелася. Її тут же штовхнуло на шафу.

— Мам! — Мишко, що підбіг, втримав її від падіння.

— Щось голова закрутилася.

Мишко допоміг їй дійти до дивана у кімнаті. Олена сіла, відкинулася на спинку і витягла ноги. «Як же добре!» Очі самі заплющилися… За мить вона здригнулася, вириваючись із забуття, розплющила очі і зустріла тривожний погляд сина.

— Мам, з тобою все гаразд?

Олена кивнула і попросила гарячого чаю. Мишко неохоче пішов на кухню.

А вона згадала, як на роботі прокинулася на підлозі кабінету. Не пам’ятала, як упала. Тоді теж списала все на втому. «Відчуваю себе старою, а мені всього тридцять дев’ять. Може, і справді, захворіла? Завтра зайду до лікаря». Олена зітхнула і пішла на кухню.

— Ти бліда. Голова болить? — Мишко поставив перед нею горнятко з димлячимся чаєм.

Олена насилу посміхнулася.

— Просто втомилася, погода така, дощ. — Вона зробила ковток. — Ти вже їв?

— Так, мам. Мені треба уроки доробити.

— Іди, все гаразд. — Олена маленькими ковтками допивала чай.
Потім переодягнулася у м’який, витертий халат і заглянула до кімнати сина. Мишко сидів за столом, схилившись над книгою. Серце наповнило тепло. Найрідніша, любима, єдина дитина, і вже зовсім доросла.
Олена прикрила двері.

— Лікарю, що зі мною? Може, вітаміни попити? — Наступного ранку Олена сиділа у кабінеті лікаря.
Вона виспалася, але почувала себе все одно розбитою і втомленою.

— Подивимося. Ось направлення на аналізи і на МРТ. З результатами одразу до мене. І не затягуйте. У вас у роду були онкологія, інсульт?

— Так. У батька була онкологія, мама померла від інсульту. Тобто, це може бути… У мене син-школяр. Окрім мене, у нього нікого немає. Я не можу померти! — Крик Олени відібрався від стіни, повернувся до неї і застряг у горлі.

— Давайте не поспішати з висновками. До певних хвороб є схильність, але ви ще такі молоді… Чекаю вас з результатами. А поки випишу лікарняний, спокійно обстежитеся, відпочиньте.

— Мам, ти була у лікарні? Що сказав лікар? — Коли Мишко прийшов зі школи, Олена вже була вдома і варила борщ.

— Нічого не сказав, послав на обстеження. Тож завтра не буди мене.

Олена дивилася, як Мишко їсть. «Зовсім дорослий. А раптом у мене знайдуть щось серйозне? Рак, наприклад? Краще про це не думати».

— Мам, все гаразд? Ти знову зависла.

Олена здригнулася.

— Ти весь час якась загальмована, — сказав Мишко.

— Задумалася.

Вночі не спалося. Як заснути, якщо з голови не йдуть жахливі думки? Олена раптом згадала дитинство, батьків, як вони пішли один за одним, коли вона вчилася в інституті. Тоді вона зустріла Олега. Він був поряд, підтримував її. Олег жив у гуртожитку, приїхав з іншого міста. Вони майже одразу почали жити разом.

Коли Олена завагітніла, Олег зрадів, одразу запропонував одружитися. Вирішили обійтися без весілля. У Олени батьки вже не були, а мати Олега жила далеко. Потім вони до неї заїжджали у гості.

Звичайно, не обходилося без сварВін стиснув її руку в своїх долонях і пообіцяв, що більше ніколи не покине їхню маленьку родину.