Коли любов стукає у твоє життя…

До мене постукало кохання…

Соломія виїхала з села до Львова і вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона цілими днями сиділа за підручниками, щоб здати сесію та не залишитися без стипендії. Мати могла допомогти їй лише продуктами.

Коли почала працювати — сама почала помагати, надсилала матері гроші. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звісно, мріяла. Але всім казала, що в селі такий повітря, ліси та річка, що ніякого півдня не треба.

— Соломійко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, я онуків, — зітхала мама.

— Не переживай, мамо, вийду, — відмахувалася Соломія, але розмови про заміжжя їй порядком набридли. Кожен у селі першим ділом питав про чоловіка.

Хлопці у Соломії були, і кохання було, але заміж так ніхто й не запросив.

Працювала вона в редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Наче стихає. Соломія накинула плащ, взяла парасольку й поспішила на вулицю. Та тільки вийшла — дощ ударив з новою силою. Вона стояла під навісом біля входу, дивлячись, як повз неї несуться машини, розбризкуючи калюжі.

Великі краплі билися об мокрий асфальт, бризки долітали до ніг. Дівчина зігнулася від холоду, притулившись до стіни. Позашляховик пригальмував перед великою калюжею, щоб не оббризкати її, а потім і зовсім зупинився.

— Дівчино, сідайте. Навіть якщо дощ закінчиться, на дорогах справжнє море — доведеться плисти додому, — крикнув чоловік через відкрите вікно.

І Соломія сіла в машину. За півроку її рятівник зробив пропозицію. Не те щоб вона закохалася, з голови збігла, але час виходити заміж, а з Ярославом — спокійно та надійно. Жили вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.

Мати Ярослава Соломію зразу не полюбила.

— Не сподівайся, дівчинко, що отримаєш нашу квартиру. Не пройде у тебе цей номер, — відразу попередила.

— Непристойно цілий день ходити у халаті. У ньому тільки до ванної. А якщо хтось прийде? Переодягнись негайно, — командувала свекруха.

І Соломія переодягалася. Прибирання чи готування у вишуканих сукнях — незручно та непрактично. Сама Ганна Петрівна одягалася, ніби на прийом до посольства.

Загалом, із свекрухою вони не зжилися. Одного разу Соломія почула, як та умовляла сина розлучитися, поки дітей немає. Дівчина, ридаючи, сказала Ярославу, що мати права — їм краще розійтися. Стала збирати речі.

Ярослав нікуди її не відпустив. Наступного дня зняли квартиру, і вони переїхали. Життя налагодилося. Може, мати й давила на сина, але лише по телефону. А Ярослав дружину не займав. Вони мріяли про власне житло, відкладали з кожної зарплати.

Якось у неділю поїхали з друзями на озеро. Рибалили, шашлики… Поверталися вже вночі. На трасі машина товаришів відірвалася, залишивши Ярослава з Соломією далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.

Дівчина навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч раптом вилетів позашляховик. Водій не впорався з керуванням — зіткнення було неминучим.

Ярослав загинув на місці, а Соломія отримала важкі травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, слабка, кульгаючи, вона дісталася орендованої квартири — але там жила вже інша сім’я. Їй віддали невелику сумку з речами. Речі чоловіка забрала свекруха, вона ж відмовилася від квартири.

Соломія пішла до матері Ярослава. Та відчинила, але не впустила. Розмовляли через поріг.

— Ганно Петрівно, можу я пожити у вас, поки не знайду житло?

— Ще чого! Через тебе загинув мій Ярик. А ти навіть на похорон не прийшла. Іди геть! — Двері з тупотом зачинилися.

— Я ж у лікарні була! — кричала Соломія, стукаючи в дерево кулаками.

— Зараз викличу поліцію! — розізлилася свекруха, і дівчина здалася.

Просити частину грошей, які вони з Ярославом збирали на квартиру, вона навіть не спробувала.

Вийшла на вулицю. Але куди йти? Друзів у неї не було. Ті, з ким вони їздили на озеро, були друзями чоловіка. Хто знає, що їм наговорила свекруха.

У тому, у чому була, поїхала до матері в село. І там чекав новий удар — мати померла два місяці тому, поки Соломія була в лікарні. Телефон розбився при аварії — до неї не могли додзвонитися.

У хаті все виглядало так, ніби мати ось-ось увійде, здивується й заторохтить біля плити… Очі наповнилися сльозами.

— Мамо, як же так? Ти мені так потрібна зараз… — Соломія сіла на ліжко, взяла мамину кофту й притулила до обличчя. Запах ще не вивітрився. Дівчина розридалася, а потім незаметно заснула, обіймаючи одяг.

Уві сні почула стукіт у двері. «Мама!» — скрикнула вона, але з-за дверей почувся голос Ярослава: «Соломіє, відчини, це я…»Вона прокинулася від стуку в двері й побачила Романа, який приніс свіжу булку хліба та посміхався так, ніби знав, що саме зараз їй було потрібне тепло.