Поверни мені сина, і я дам усе, що захочеш” – шепнула вона, сповнена відчаю.

**Щоденник одного батька**

“Будь ласка, поверни мені сина. Віддам усе, що маю,” — прошепотіла Надія, вже ледве тримаючись на ногах.

“Та не згине твій батько. Йому ж лише сорок три. Думаєш, вічно буде по матері сумувати? А от і ні. За статистикою самотніх жінок більше, ніж чоловіків. Рано чи пізно хтось його приголубить. Тож їдемо до Києва, не заважай батькові влаштовувати особисте життя. Хіба хочеш, щоб він до кінця днів самотнім був?”

Жили вони в невеличкому містечку під Києвом. Коли дівчата закінчували десятий клас, мати Надії потрапила під машину. Вона з батьком важко переживали втрату. На Надію звалилися всі домашні справи, але вона все встигала, не запустила навчання й отримала високі бали на ЗНО.

Оксана завжди мріяла вирватися з глушини до Києва і переконувала Надію поїхати разом.

“Тато досі не може змиритися зі смертю мами. А якщо я ще й поїду? Ні, не кину його одного,” — не погоджувалася Надія.

“Та не пропаде твій батько! Хіба не бачиш? Незабаром якась самотня жінка його забере. Тож їдемо, не заважай йому будувати щастя. Чи хочеш, щоб він самотнім помер?”

Жорстокі слова подруги про батька болісно вкололи Надію. Але в них була частка правди. Тому вона все ж поговорила з татом.

“Їдь, доню. Не бійся, я впораюся. Київ не за горами — не на край світу. Не сподобається — повернешся. Що тобі тут робити?”

І Надія поїхала з Оксаною до Києва. Вона вчилася добре, могла поступити до університету. Але в Оксани бали були посередні, і вона вирішила йти до педучилища. Надія не захотіла кидати подругу та вступила разом із нею. Після закінчення можна буде піти на заочне. Жили вони разом у гуртожитку.

Спочатку Надія кожні вихідні їздила додому. Але після Нового року помітила, що батько змінився: став життєрадіснішим, вдоглянутим, а в холодильнику завжди стояв гарячий борщ і котлети. Невже сам готував?

Батько, червоніючи, зізнався, що це сусідка Галина приносить йому їжу та… узагалі… Надія заспокоїла його, сказала, що все розуміє й тільки рада за нього. Вона здогадалася, що коли приїжджає, сусідка уникає їхнього дому.

“Ну що ви як діти? Живіть разом, я не проти.”

Але їздити додому стала рідше, щоб не заважати.

Оксана ж до навчання ставилася байдуже, часто прогулювала, вечорами тусувалася з хлопцями, інколи навіть не ночувала вдома. Надія її прикривала, допомагала з уроками.

“Ти взагалі забула про навчання? Дограєшся — виженуть або завагітнієш. Тобі це потрібно?”

“Ну ти й нудна, як моя мама. Не бійся, у мене все під контролем. Діти мені не потрібні. А ти зі своїм Андрійком все за ручку ходиш?” — сміялася Оксана.

Літню сесію за другий курс вона здала ледве-неледве. Звісно, не без допомоги Надії. Останнім часом Оксана стала похмурою, наче щось її гризло.

“Що з тобою? Хвора?” — запитала Надія, коли вони їхали у свій рідний город.

“Що? Так, я вагітна,” — зізналася Оксана.

“Я ж попереджала! І що тепер робити?”

“Народжувати не буду. Послухай, попроси в батька грошей на аборт. Мати не дасть, навіть заикатися не буду.”

“Ти з глузду з’їхала? Чому не перестерігалася? Жартувала, що все під контролем?”

“Не кричи так! Пару разів було… Ну, ти знаєш… То попросиш?”

“Навіть не подумаю. Після аборту можна залишитися безплідною. Скажи краще тому хлопцеві. Хай одружується.”

Оксана прикусила губу.

“Сказала. Він тут же зник. Мати мене вб’є. Вона сама мене виростила і весь час казала, щоб я не повторила її помилку. А я…” — Оксана відвернулась до вікна електрНадія міцно обняла Ваню, знаючи, що найбільші випробування залишилися позаду, а тепер їх чекає тільки світле майбутнє разом.