Кохання до кінця віків

**Любов до гробу**

Марійка вийшла з крамниці, перехопила торбу з продуктами так, щоб не різало пальці, і попрямувала додому. Купила всього на копійку, а тягар відчувався. Перед під’їздом зупинилася. «У вікнах темно. Світланка знову кудись подалася. – Марійка похитала головою. – А хай лиш повернеться… Як пізнала цього… Івашка, так і навчання пішло шкереберть, уроки кидає. Вчителі скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Ось хай лиш прийде, я їй устрою…» – додавала вона собі розпачу, важко піднімаючись сходами.

У хаті Марійка поставила торбу на стілець біля кухонного столу. Озирнулася на плиту. «Зрозуміло. Просила ж картоплю почистити чи хоча б локшину зварити. Пішла гуляти… Ну я ж із нею робитиму? Ох, ти ж…»

Різкими рухами зняла куртку, повісила у передпокої і повернулася на кухню. Грюкала дверцятами холодильника, брязкала посудом – це Марійка в роздратуванні готувала вечерю, обіцяючи собі цього разу жорстко поговорити з донькою, як тільки та з’явиться.

Але Світланка не поспішала. Вже пів на дванадцяту, а її все нема. Марійка не знаходила собі місця. Ходила кутком, наче тінь, повторюючи, як заклинання:

– Ось хай лиш повернеться… Ось тільки зайде, я їй таке покажу, що забуде, як звати… Б’юся, як риба об лід, усе для неї, щоб жила краще, а вона й локшину зварити не могла… Ох, як же я втомилася, усе сама, сама… Думає, мені не хотілося щастя? Я ж майже така ж була, коли з дитиною на руках залишилася. Невдячна… Мою долю хоче повторити? Нехай спробує, пізнає, скільки коштує пуд лиха…

Злість на дочку дійшла межі. Марійці хотілося щось кинути, розбити, аби виплеснути хоч краплю обурення.

Коли у замку заскреготав ключ, вона так зраділа, що готова була пробачити доньці все. Але побачивши її винуватий вираз, на якому світилися щасливі очі, злість спалахнула з новою силою.

– Де ти була? Годинник бачила? А уроки? Скоро випускні, а вона бігає бог знає де, – гаряче кричала вона, не зважаючи на сусідів.

– Уроки я зробила… – почала боронитися Світланка.

– Мовчи! Матері не переч! Зовсім голови позбулася? Вирощувала тебе, думала, вивчишся, гарну роботу знайдеш, тоді й заживемо. А ти мої помилки повторюєш.

– Нічиїх помилок я не повторюю. Не кричи… – відрізала дівчина.

Очі її потьмяніли, а на щоках виступив нервовий рум’янець.

– Ох ти ж… – Марійка ледве стрималася, щоб не вигукнути щось образливе, але вчасно зупинилася.

Безпорадно озирнулася, шукаючи «меч покарання». Світланка скористалася моментом і хотіла промайнути до кімнати, але не тут-то було. Марійка нарешті схопила складний парасольку з тумби й замахнулася.

– Мам! – скрикнула донька, втягнувши голову в плечі й закривши її руками.

Від цього крику, від її постави рука Марійки різко опала. Парасолька з дзенькотом впала на підлогу. Вона згорбилася, наче весь її гнів раптом випустили, як з повітряної кульки.

– Я собі місця не знайду, не знаю, де тебе шукати, а ти… Що це в тебе на пальці? Звідки? – ледь чутно запитала Марійка, раптом відчувши таку втому, що й говорити не було сил.

Важко опустилася на табурет у передпокої.

Світланка повільно відвела руки від голови, подивилася на просте золоте каблучко з дрібним білим камінцем.

– Це Іван подарував… – несміливо глянула на матір, ніби буря вже минула.

– Ти ж ще школярка. Він не знає? – запитала Марійка, заворожено дивлячись на каблучко.

– Знає. Ну й що? Через два місяці я складу іспити й стану…

– Дорослою? Ну-ну. Поки живеш зі мною – будь ласка, дотримуйся моїх правил. Хоч по хаті допомагай, а не чекай, поки носом ткнуть. Думаєш, доросла – значить, роби що хочеш? Значить, можна гуляти до пізньої? Додому не повертатися? А якщо завагітнієш?.. – Злість знову піднімалася в Марійки.

Вона розуміла, що заходить далеко, але зупинитися не могла.

– Мам, він мене любить. І я його, – із розпачем сказала Світланка.

– Якби кохав – робив би все для твого добра, а не шкоди. І звідки цей на нашу голову… – Марійка замотала головою, з грудей вирвався то зітхання, то стогін.

Уночі вона довго ворочалася. Нерви, розігріті сваркою, не давали заснути. Тривога за доньку не відпускала. Марійка думала, як повернути життя у звичне русло. Як таке сталося з її донькою – розумницею, красун**…та через кілька років, дивлячись на свою онуку, Марійка згадала все й подумала: «Життя – як карусель, іноді крутишся так, що аж голова йде обертом, але головне – встигнути триматися за щастя, поки воно поруч».**