«Якби він був трохи багатшим, я, можливо, закохалася б у нього» – думала одна жінка

“Який гарний став. Якби він був трохи заможнішим, працював у престижній фірмі, я б, мабуть, у нього закохалася”, — думала Олеся.

“Ну, Яреме, залишаєшся за мене. Якщо виникнуть проблеми, телефонуй. Не на Місяць же лечу, на зв’язку буду”, — сказав Богдан, простягаючи руку своєму заступнику та другові.

“Зрозумів, не хвилюйся. До речі, ти так і не сказав, куди їдеш у відпустку. На Бали чи в Грузію?” — Ярема потиснув його руку.

“Хіба не казав? До мами їду. Треба дах підготувати до зими, паркан поправити. Колись батько доглядав за домом, а як помер — то те розвалиться, то інше. Не пам’ятаю, коли востаннє з вудкою на річці сидів.”

“Я взагалі ніколи не рибалив. Справжній міський. Навіть заздрю тобі”, — зітхнув Ярема. “Повертайся, розкажеш”, — гукнув він вслід Богдану.

Радіючи, що завтра вже буде далеко від шумного Києва, обійме матір, вдихне свіже повітря дитинства, Богдан їхав додому й усміхався.

Він виріс у маленькому селі. Мати — вчителька, батько — будівельник. Богдан часто допомагав батькові, вмів усе робити. Батько мріяв, що син піде його стопами. Але Богдана вабили машини, комп’ютери, нові технології. Вчився легко. Коли закінчив школу, сказав, що в селі йому робити нема чого — хоче їхати до Києва і досягти більшого, ніж стати будівельником.

“Як це ‘нема чого’? Село розвивається, будівельники завжди потрібні. Без хліба не залишишся. Хочеш, збудуємо тобі сучасний дім? Одружишся, дітям буде де бігати”, — говорив батько.

“Рано про дружину думати. Треба спершу на ноги стати”, — відмахувався Богдан.

Батько сердився, сперечався. А мати терпляче заспокоювала й підтримувала сина.

“Не підрізаймо йому крила. Хай пробує. Він у нас розумний, ще пишатимемося ним”, — умовляла вона.

Батьки дали грошей на перший час і відпустили сина до столиці. Богдан вчився в університеті й підробляв на будівництві. З часом він досяг усього, про що мріяв.

У школі закохався в Олесю, веселу дівчину з кирпатим носиком. Вона зірок із неба не зривала, мріяла стати перукаркою, відкрити свій салон. У кожного була своя мрія. Так вони й роз’їхалися, сподіваючись колись зустрітися.

Коли Богдан приїздив додому на канікули, виявлялося, що Олеся вже поїхала.

Він міг зайти до її матері, попросити номер, але не зробив цього. Кохання завадить мрії. А якщо одружаться, діти підуть — треба буде заробляти на хліб, а не йти до мети. Ні, спершу треба досягти всього — відкрити бізнес, купити машину, збудувати дім. А потім…

“Диви, час упустиш. Олеся може тебе не дочекатися”, — казав батько.

“Не біда, є й інші дівчата”, — відповідав Богдан.
Але інші йому не були потрібні.

Тепер у Богдана було все, або майже все. Прекрасний дім у престижному районі, дорога машина, бізнес із добрим доходом. Тепер він міг подумати про дружину. Жінки у нього були. Але їм потрібен був дім, іномарка, гроші. А він хотів, щоб його кохали просто за те, що він є.

Приїжджаючи до батьків, він таємно сподівався зустріти Олесю. Батькам він розповідав про себе скупо. Вони жили скромно, без надмірностей, заробляючи чесною працею. І того ж чекали від сина. Коли він починав розповідати про свої досягнення, батько насуплювався, а мати тривожно моргала.

“Закон порушуєш? Невже ми тебе так виховували? Краще б на будівництві працював, ніж нам за тебе соромно було”, — бурчав батько.

Тому Богдан приїжджав до них на старенькій скромній машині, яку позичав у друзів замість свого “Мерседеса”. Або потягом. Про себе розповідав мало: працює інженером. Батько схвально кивав і пишався сином-киевлянином.

Збираючись у відпустку, Богдан і цього разу не змінив собі, хоча батька вже три роки як не було. Він залишив “Мерседес” у гаражі, узяв квиток на потяг і одягнувся просто.

Йому дісталося місце на нижній полиці, а верхню мала зайняти старенька. Богдан без вагань поступився їй. Старушка щиро дякувала всю дорогу.

Він лежав на верхній полиці й дивився у вікно. Повз бігли ліси, поля, річки. А він згадував, як багато років тому вперше їхав до Києва. Легко думається під стук коліс.

Село здалося йому маленьким і казково гарним. Повітря було свіжим, а дерева — з густим, яскраво-зеленим листям, на відміну від кволих городських рослин. У палісадниках цвіли квіти, тішачи око.

Богдан зайшов у двір рідного дому. Мати побачила його, зраділа, на очах виступили сльози.

“Сину, яка радість. А я тебе не чекала. Надовго?” — придивляючись, запитала вона.

“Поки не вижен”Поки не вижену,” — обійнявши її, відповів він, і в цю мить зрозумів, що справжнє щастя не в грошах чи престижі, а в простій радості повернення додому.