Зустрівши її вперше, разом іди, – промовив Ігор до собаки. – Я буду сумувати

— Ти зустрів її першою, з нею й іди, — сказав Тарас псові. — Я буду сумувати.

Електричка почала гальмувати. Люди в вагоні вже вишикувались у чергу до дверей. За вікном повільніше миготіли постаті на пероні, освітлені сліпучими ліхтарями. Нарешті потяг дрібно здригнувся й зупинився. Двері зі скрипом розсунулись, і пасажири, обвішані сумками, висипали на забиту, затрьошкану тисячами ніг платформу маленької станції під Києвом.

Тарас вийшов останнім. Його ніхто не чекав. Він не поспішав до своєї орендованої хатини, куди повертався лише на ніч.

Кілька місяців тому він розлучився з дружиною, залишив їй і новонародженій донечці квартиру, а сам оселився на околиці.

Якось познайомився з дівчиною, побачились кілька разів, потім розійшлися. А через три місяці вона несподівано з’явилася з округлим животом. Тарас запропонував одружитись. Через чотири місяці вона народила здорову дівчинку.

Зі сльозами дружина зізналася — раніше вона зустрічалася з іншим, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут — він, Тарас. Повертатися в рідне село їй не хотілося. Виганяти ж її на вулицю… Він не зміг, пішов сам, подав на розлучення.

Тепер працював майже без вихідних, збираючи гроші на нову оселю. Знайомий зібрав бригаду — Тарас став робити ремонти.

Він неспішно дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Внизу сидів рудий пес. Пес глянув на нього, потім — на перон.

— Там нікого. Господар не приїхав? Нічого, може, на останній електричці буде, — пробурмотів Тарас і пішов.

Зробив кілька кроків — озирнувся. Пес піднявся на платформу, нюхав повітря. Загриміли колеса від’їжджаючого поїзда. Пес занив, провів очима за складом, потім зійшов униз і підбіг до Тараса, сів навпроти, дивлячись у вічі.

— Ну що, брате? Будеш чекати наступну чи підеш зі мною? Дивись, другого разу не запропоную.

Пес постояв, наче вагаючись, потім рушив за ним. Спочатку йшов позаду, потім поруч.

— Самотньо? Розумію. А ти чий? Не бачив тебе раніше. Хоча й сам тут недавно…

Так вони дійшли до чотириповерхової цегляної хрущівки. Біля під’їзду пес зупинився.

— Заходь. — Тарас розчинив двері. — Вирішуй швидше, бо їсти хочеться й спати. — Він увійшов у під’їзд, але двері не зачинив.

Пес піднявся сходами повільно, пройшов повз Тараса всередину.

— Не простий ти, хлопче, — усміхнувся Тарас, відпускаючи двері.

У під’їзді горів тьмяний світлофільтр.

— Ну давай, на третій поверх. Вибач, ліфта немає, — жартував Тарас.

Пес стрибав сходами, чекаючи на майданчиках. На третьому поверсі Тарас зупинився біля дверей, виймаючи ключі.

— Прийшли. Ось де я живу. — Він відчинив двері, увійшов першим, запалив світло. — Заходь. Другого разу не запрошуватиму.

Пес вагався мить, потім ступив у квартиру з псом’ячою гідністю й сів біля вішалки.

— Вихований. Поважаю. Ну раз прийшов — оглядайся, — говорив Тарас, роздягаючись.

Пес ліг у передпокої, ворушачи вухами. Коли почув дзвік посуду й запах тушкованої капусти, підвівся й пішов на кухню.

— Ото ж бо й воно… — Тарас поставив на підлогу глибоку миску з їжею.

Пес вилизав миску дочиста. Сидів, дивлячись на Тараса.

— Вибач, більше нічого немає. — Тарас побачив, як пес дивиться на раковину, — О, хочеш пити.

Він сполоснув миску, налив води. Пес пив жадібно, розбризкуючи краплі.

Тарас сидів на дивані, дивився телевізор. Пес лежав біля його ніг, але поводив вухами при кожному шелесті.

— Розслабся, відпочивай, — сказав Тарас, вимикаючи телевізор.

Він зібрався спати. Пес підвівся.

— Вибач, треба розкласти диван.

Пес відійшов, немов зрозумів.

— Звідки ти такий розумний взявся? Сказав би, як тебе звуть…

Ранок пройшов у біганині. Вони вийшли разом.

— Гуляй. Мені на роботу. Чекатимеш? Якщо ні — не ображатимусь. — Тарас потріпав пса за вуха й пішов.

ВечПес залишився на платформі, провівши поглядом Тараса, немов закликаючи долю звести їх знову.