Ти – моя всесвітня радість

Ти — мій світ

Дмитро й Олеся жили в одному будинку, в одному під’їзді, на п’ятому поверсі. Дмитро перейшов у четвертий клас і вважався досить дорослим, щоб йому довіряли доглед за п’ятирічною Олесею, яка мешкала у квартирі навпроти. Її мати працювала хірургом, і її часто у вихідні викликали до складних пацієнтів.

Дмитро поводився з Олесею по-дорослому: годував, захищав, лаяв, коли було за що. А Олеся безперечно слухалася, ходила за ним хвостиком, дивлячись на старшого друга своїми великими чорними оченятами.

Одного разу Олеся захворіла на ангіну. І де встигла застудитися в червні? Дмитру довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у квартиру Олесі, щоб покликати товариша пограти у футбол.

— Не можу. Сиджу з Олесею, — серйозно відповів Дмитро.

— То візьми її з собою, буде вболівальником, — запропонував Андрій.

— В неї ангіна, температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.

— Ну як без тебе? А у воротах хто стоятиме? — обурився засмучений Павло.

— Стоїть по черзі, — запропонував Дмитро, дивлячись на засмучених друзів.

— Ні, так нецікаво. Тоді й ми не підемо.

— Тоді заходьте, — зітхнув Дмитро і впустив хлопців у квартиру.

Олеся із зав’язаною на шиї хусткою сиділа на дивані й розглядала картинки у книжці. Побачивши хлопців, зраділа.

— Мої друзі — Павло й Андрій. — Дмитро показав, хто є хто. — Вони посидять із нами, не проти?

— Почитайте книжку, — з дитячою безпосередністю простягнула їм книгу Олеся.

— А давайте краще шалаш збудуємо, — Павко втупився у круглий стіл посеред кімнати.

— А як? Треба гілки й солома, а в нас нема, — очі Олесі заблищали чи від температури, чи від радості.

— Солома не потрібна. Можна зняти покривало з дивана? — спитав Павко. — Накриємо ним стіл, і під ним буде шалаш.

Але одного покривала виявилося замало. Тоді Олеся сказала Дмитрові, де у шафі лежить плед. Незабаром усі четверо залізли під стіл. У імпровізованому шалаші було тісно, душно, темно та неймовірно цікаво.

— А давайте розказувати страшні історії, — запропонував Андрій. — Мій прадід воював на війні.

— Ну й що? Про війну нудно, — сказав Павко.

— А знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвалився Андрій. — Він возив хліб до Ленінграда Дорогою життя.

— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — простягнув розчаровано Павлик.

— Не знаєш, а говориш. Дід розказував, що в блокаду люди їли не лише котів і собак, а й одне одного, своїх родичів. Відрізали по шматочку й варили юшку. А хліб робили з тирси, — не вгавав Андрій.

— Фу. Людей не можна їсти, — здригнулася Олеся, тісно притиснувшись до Дмитра.

— А я знаю багато страшних історій про чорну людину, — радісно сказав Павко. — Ми минулого року в таборі про нього вночі завжди розказували. Жах.

Олеся завмерла. Саме слово «чорний» здалося їй страшним, тим більше у темряві під столом. А від слова «жах» її затрусило.

— Він ходить усе в чорному. Якщо хтось зазевався, він тут же ловить і забирає його з собою. І більше ніхто ніколи не побачить цієї людини. Чорна людиІ тоді Дмитро обійняв Олесю міцно, немов хотів сказати, що тепер нічого не зможе їх роз’єднати.