Я буду жити на своїх умовах: якщо не подобається – йди!

“Що хочу, те й роблю. Це моя квартира. Не подобається — іди геть!” — гаркнув Олесь, дивлячись на матір з-під лоба.

Людмила вийшла з під’їзду. Очі застилали сльози. Дійшла до лавочки на дитячому майданчику й важко опустилася. Міцніше закуталася в плащ. Хоча червень наближався до середини, вечори були холодними. Обіцяного синоптиками спеку так і не настало.

Вона похилилася, засунула руки в кишені. Посидить тут, поки не замерзне, а далі що? Куди йти? Дожила — син вигнав із власного дому. Вона глухо всхлипнула. Усе життя провела в цій хаті, звідси їхала до ЗАГСу, сюди принесла сина з пологового. Син…

***

— Мам, наш клас на травневі свята їде у Львів, — оголосів Олесь із порога, скидаючи рюкзак на підлогу.

— Мам, ти чуєш? — він уже стояв у дверях кухні, дивлячись на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Дивлячись на її застиглу спину, Олесь зрозумів, що до Львова йому навряд чи дістатися. Але спробував ще раз.

— Мам, даси грошей? — спитав він, намагаючись перекрити шум води.

— Скільки? — не обертаючись, промовила мати.

— Дорога туди й назад, готель, гроші на їжу та музеї… — нав’язливо перелічив Олесь.

— Скільки?! — роздратовано повторила мати, кидаючи в каструлю очищену картоплину. Бризги вдарили їй у лице, змочили сукню.

Людмила з люттю кинула ніж у раковину й обернулася до сина.

— Зрозумів. — Олесь понуро опустив голову й поплентався до своєї кімнати.

— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі нові черевики. Весну ледь відходив у старих. Куртку треба — у старої рукави вже короткі. — голос матері наздогнав Олеся біля дверей, штовхнув його в спину.

Він зачинив двері, але слова пролітали й туди, хоч і тихіше.

— Усі поїдуть, а я ні, — буркнув Олесь. — А я теж хочу до Львова! — вже голосніше крикнув він. Голос зірвався, в ньому прослизнули сльози.

Мати навряд чи почула, але вийшло, наче вона відповіла:

— Ще наїздишся. Ось виростеш, заробиш — тоді й до Америки поїдеш, — гукнула з кухні.

Олесь ковтав сльози.

— А спитай у свого батька. Він тобі навіть іграшку дешеву не купував. На день народження — пластикові машинки. Окрім аліментів — жоденкої копійки. А що купиш на ті копійки? Ти ростеш, одяг горить, а скільки він коштує?.. — неслося з кухні.

Олесь надів навушники, але голос пробивався й кріз них. Він витер сльози кулаком. «Чому сам не думав?» Коли батько пішов, сказав йому: «Якщо що — звертайся». Ось і настав той «випадок».

Він тихенько вийшов із кімнати. Мати грюкала посудом у кухні, бурчала самій собі. Олесь безшумно прослизнув у передпокій, натягнув кросівки й вийшов, акуратно зачинивши двері. Побіг до сусіднього під’їзду — до Вовка Галагана. У них був стаціонарний телефон.

Вовко відчинив і радісно посміхнувся, побачивши Олеся.

— Треба подзвонити, — сказав він, зняв трубку й набрав номер, задихаючись у очікуванні.

— Тату, привіт! — радісно скрикнув Олесь.

— Хто це? — похололо промовив голос у трубці.

Олесь зустрівся поглядом із здивованим Вовком. Відвернувся.

— Це я, Олесь.

— Який Олесь?

— Тату?! — у відчаї крикнув він, але у відповідь почулися короткі гудки.

Олесь поклав трубку й ледь не розплакався.

— Що таке? — спитав Вовк.

— Не поїду до Львова. Мати грошей не дає, а батько взагалі злився, — похмуро сказав Олесь.

— Давай я в батьків попрошу. Вони дадуть, а я тобі віддам, — запропонував Вовк.

— Ні. Дізнаються — тобіЛюдмила обійняла сина, і в цю мить зрозуміла, що навіть через біль і розпач можна знайти шлях один до одного.