Коли реальність обманює уяву

Коли все не так, як здається
Мар’яна їхала з роботи у трамваї, притуливши голову до холодного вікна. За склом котилися дощові краплі, розмиваючи світ у незграбні мазки. «Немов і моє життя. Майбутнє — нерозбірливе, мов у тумані. І від цього трохи моторошно». Вона заплющила очі, а під віями заблищали сльози.

— Оце молодь! Сидять, ніби нікого нема. А літні люди стоять, — пролунав над нею жіночий голос, сповнений докорів.

Мар’яна підвела погляд і побачила насуплену жінку з важким поглядом.

— Сідайте, будь ласка, — промовила вона, підводячись.

— Ага, тільки коли скажуть, тоді й поступляться, — буркнула та, опускаючись на місце.

Мар’яна пройшла до дверей під шепіт про «невідколишню молодь». Кілька голосів підтримали скаржницю.

«Можливо, у неї ще гірше, ніж у мене. Тому й зла», — подумала Мар’яна.

— Ви виходите? — почувся позаду молодий голос.

Вона обернулась — це була її шкільна подруга Оксана.

— Мар’яночко! Які ж зустрічі!

Не встигла вона відповісти — двері розчинилися, і натовп виніс їх на вулицю.

— Як же я тобі рада! — усміхнулася Оксана.

Вона сяяла, ніби життя було сповнене лише радостей. Взяла Мар’яну під руку:

— Не сподівайся, що відпущу, доки не розповіси усе!

— Я теж рада, — без посмішки відповіла Мар’яна, — але запросити тебе додому не можу.

— І не треба! Ходімо до мене… точніше, до моєї мами. Я заміжня, живу в іншому районі. Завітала до неї у гості.

— Оксан, справді не можу… Іншим разом.

— Не слухаю! Знаю твої «інші рази». Ходім хоча б на півгодини!

— Добре, але ненадовго, — здалася Мар’яна.

— Мамо, глянь, кого я привела! — оголосила Оксана.

Її мати, побачивши Мар’яну, радісно схопилася з крісла. У школі дівчата були нерозлучні. Спочатку Оксана часто телефонувала, запрошувала на зустрічі, але Мар’яні було не до того.

Вона закохалася без пам’яті. День-у-день слухала матчині попередження: «Що ти в ньому знайшла? Боксер! Хіба це професія — бити один одного? Постійні травми, а потім інвалідність…»

Мати Оксани почала розставляти чашки.

— Мам, дай нам поговорити наодинці.

— Авжеж, розумію.

— Розказуй, — присунулася Оксана. — Я відразу здогадалася — у тебе клопоти. Можливо, зможу допомогти.

Мар’яна не планувала розкриватися, але щирість подруги розтопила її обережність.

— Ти все ж таки вийшла за свого Юрка? Пам’ятаю, як горіла ним.

— Так. Мати тільки тебе й ставила у приклад. Казала: «Оксана розумна, в житті влаштується, а ти — тургенівська дурниця».

— О, впізнаю Ганну Іванівну, — усміхнулася Оксана. — Вона ще вчителює?

— Так, — Мар’яна вперше посміхнулася.

Оксана — струнка білявка з акуратними рисами. Мар’яна ж — круглолица, з русявими кучерями і відкритим поглядом. Справжня наивна дівчина, що вірила у вічне кохання. Зараз вона була зморена, а в очах — втома.

— Спочатку все було добре. Але на відборі до чемпіонату Юрко отримав травму голови. Інсульт… — вона махнула рукою. — Лікарі не давали прогнозів. Я тоді вже була вагітна.

Потім народила, з дитиною на руках доглядала за чоловіком. Якби не мати, не вистояла б. Продали машину. Через півроку після пологів повернулася на роботу. Доньці уже шість — вилитий Юрко.

На відновлення пішли роки. Він навчився ходити, але про спорт забув. Роботу знайти важко — то кваліфікації не вистачає, то після травми не беруть. Став замкнутим, з донькою лише поступово знаходить спільну мову… — Мар’яна відвела погляд.

— Спробую допомогти з роботоЮрко знайшов себе у тренерській роботі, Оксана почала нове життя без зрадливого чоловіка, а Мар’яна зрозуміла, що справжня сила — не в успіху, а в здатності залишатися людиною навіть у найважчі часи.