Дві ночі та один ранок

**Дві ночі й один день**

Соломія раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого дня ще ціла година.

— Чого на годинник все дивишся? Спішиш десь? — запитала головна бухгалтерка Марія Степанівна.

— Ні, але…

— Чоловік? У твої роки лише через чоловіка жінка може квапити час. А в мої роки ми мріємо його зупинити. — Марія Степанівна зітхнула. — Та ладно, іди. Від тебе все одно користі мало.

— Дякую! — Соломія почала швидко закривати програму на моніторі.

— Кохаєш? — з журливим цікавством спитала Марія Степанівна.

— Кохаю. — Соломія прямо подивилася на начальницю.
Її стіл стояв навскіс, і вона добре бачила Соломію. Кабінет був маленький, і меблі не можна було розставити інакше. Та й Соломія відчувала себе, як на іспиті, під неухильним поглядом начальниці.

— А чого ж заміж не виходиш? Не кличе? — Марія Степанівна зняла окуляри й протерла перенісся. — Зрозуміло. Жонатий. І діти є? Класика жанру. Спочатку приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалася й не змогла кинути. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Соломія. Тепер вона пильно дивилася на начальницю.

— Я теж була молодою. Думаєш, лише ти одна потрапила на цю вудочку? Дівчино, якщо чоловік не пішов із сім’ї відразу, то й не піде ніколи. Прийми як факт. Пішла б сама.

— Але… я кохаю.

— Коли ти йому набриднеш чи, не дай Боже, дружина дізнається, буде значно гірше й болячіше. Так хоча б гідність збережеш. Повір мені. Та й карму псувати не варто. — Марія Степанівна вдягла окуляри, і знову стала суворою.

— Подумай. У понеділок не спізнюйся, — сказала вона, не піднімаючи голови від паперів.

— Кохає вона… — зітхнула Марія Степанівна, коли за Соломією зачинились двері.

А Соломія швидко збігла сходами, попрощалася з охоронцем і вибігла на вулицю, залиту травневим сонцем. Вона одразу побачила машину Богдана й пішла до неї.

— Нарешті, думав, не вийдеш ніколи. Стою тут на виду, як тополя на Софіївській, — буркнув Богдан, коли Соломія сіла поруч.

Він одразу завів двигун, від’їхав від офісу й змішався з потоком машин.

— Куди ми їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка, — запитала Соломія.

— Сюрприз. — Богдан кинув на неї багатообіцяючий погляд.
Одного цього погляду було досить, щоб її серце затремтіло, а по животі розлилося солодке тепло.

Машина виїхала з міста й помчала трасою. Потім повернула на просілочну дорогу, що вилася між деревами.

Соломія дивилася на стрічку дороги й мріяла, щоб вони ніколи не приїжджали, їхали довго-довго, на край світу, тільки вдвох. Незабаром попереду показалися будиночки дачного селища.

— Ми приїхали, — весело сказав Богдан.

— У тебе що, є дача?

— У мене немає. Це дача мого друга. Його дружина на останньому терміні, тому вони сюди не поїдуть. Тож на всі вихідні вона в нашому повному розпорядженні.

— А твоя дружина? Так легко відпустила тебе на всі вихідні? — Соломія недовірливо подивилася на нього.

Він зупинив машину біля високого дерев’яного паркану.

— У нас з тобою попереду дві ночі й цілий день. — Богдан нахилився, щоб поцілувати її.

«Усього дві ночі й день, — безрадісно подумала вона. — А потім все повернеться на своє місце…»

Богдан відірвався від її губ, вийшов і почав витягувати з багажника пакети. Соломія теж вийшла, вдихнула повними грудьми чисте повітря. Пахло травою, листям і чимсь знайомим, наче в бабиному селі…

«Дві ночі й один день! Так багато?! Разом!» — радісно подумала Соломія, не вірячи своєму щастю.

— Подобається? — Богдан стояв поруч і посміхався, милуючись її реакцією. — Бери це, і ходімо в будинок. — Він подав їй пакет і пішов до калітки зі спортивною сумкою на плечі.

— Ти вже був тут? — запитала Соломія, чекаючи, поки він відкриє калітку.

— Звісно. Ми ж друзі.

— Ти з дружиною сюди приїжджав чи…

— Соломіє, не починай. Не псуй свято. — Він відкрив замок, пропустивши її вперед.

У маленькому будиночку стояла глуха тиша, і голос Богдана лунав приглушено. «Нащо думати про те, чого не зміниш? Треба насолоджуватися моментом, поки він є», — думала Соломія, оглядаючись. У вазі на тумбочці перед дзеркалом стояли засушені квіти. На вікнах — прості вишивані занавіски. Стіл накритий клеєнкою в зелену клітинку. Маленька піч ділила будинок на кімнату й кухню. Над ліжком висів килимок…

Просто, затишно, без витребеньок, але так знайомо, наче вона вже була тут колись.

— Я б хотіла залишитися тут назавжди, — сказала Соломія вночі, лежачи на плечі Богдана. — З тобою. Щоб більше ніхто не стояв між нами.

— Угу, — сонно відповВона прокинулася з думкою, що тепер її шлях лежить до справжнього щастя, а не до тимчасових радощів.