Другий шанс на життя

— Соломіє, ти йдеш додому? — Подруга Марійка нетерплячо постукала доглянутими нігтями по столу.

— Ні, ще затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно брехнула Соломія.

— Ну, як знаєш. До завтра. — Марійка вийшла з кабінету, граціозно коливаючи стегнами.

Співробітники потихеньку розходилися. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підборів. Соломія взяла телефон і задумалася. «Напевно, пиво вже спорожнив, лежить перед телевізором, розвалившись». Вона зітхнула та набрала номер. Після трьох довгих гудків почула гукання телевізора, і лише тоді — голос Богдана:

— Так, слухаю.

— Бодю, на дворі дощ, а я в замшевих черевиках. Забери мене.

— Соломійко, прости, я ж не знав, що ти подзвониш… Пива трохи вжив. Виклич таксі, — відповів чоловік.

— Як завжди. Нічого іншого я й не сподівалася. До речі, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.

— Соломійко, серденько, футбол… — У трубці роздався крик уболівальників, і Соломія перервала дзвінок.

Ті часи, коли Богдан чекав біля офісу, минули. Тоді в нього не було машини, але він все одно заїжджав за нею. Соломія вимкнула комп’ютер, одягнулася і вийшла.

Тишину коридору порушив цокіт її підборів. Усі вже розійшлися. Біля вартового стояв заступник директора Данило Миколайович, гарний, стрункий, у довгому чорному пальті, більше схожий на кіноактора, ніж на офісного працівника. Жінки шепотіли, що він не одружений.

Соломія колись пожартувала, що, мабуть, хворий, коли такий красень ще вільний.

— З моделлю зустрічається. Ім’я забула, але вона часто на обкладинках, — тоді пояснила Марійка, яка знала всі світські чутки.

Богдан у молодості теж був огрядний. На турнику підтягувався по тридцять разів. А потім… потім розлінився, полюбив пиво, відростив живіт. І тепер, повертаючись з роботи, Соломія бачила те саме: Богдан лежить на дивані, а на підлозі — пляшка з пивом.

Вона вже підійшла до дверей, коли почула приємний баритон, від якого пошкурило мурашками.

— Соломіє Володимирівно, чому так пізно?

— Думала, чоловік заїде, але не вийшло, — обернулася вона з посмішкою.

Данило Миколайович сховав телефон у кишеню й підійшов ближче.

— Підвезу вас. — Він відчинив двері, пропускаючи її.

— Ні, що ви! Я таксі викличу, — заперечила Соломія, виходячи на вулицю.

Перед сходами вона зупинилася, позираючи на калюжі та свої гарні замшеві черевики. Ну що ж, весна — сніг ще не зійшов, а вже дощі.

— Вважайте, що таксі вже чекає. — Данило Миколайович взяв її під руку і повів до авто.

Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — обзаздрили б. У компанії було чимало охочих до такого чоловіка.

Він вимкнув сигналізацію, відчинив двері позашляховика. Соломія легко вскочила на сидіння, грайливо скрикнула, поправила спідницю. Данило Миколайович злегка захлопнув двері, обійшов авто і сів за кермо.

— Я за вами давно спостерігаю. Ви вмієте бути вимогливою, але не перегинаєте. Гадаю, ви б чудово керували маркетинговим відділом.

— А як же Наталія Григорівна? — здивувалася Соломія, не чекаючи такого.

— Їй давно на пенсію. Вона хороший працівник, але не встигає за новими програмами.

Соломія заворушилася на сидінні. Шкода було Наталію Григорівну, яка колись навчала її всіх тонкощів роботи. Але й відмовитися від пропозиції було б нерозумно.

— В неї онук скоро одружується, вона хотіла б ще попрацювати, на квартиру йому, — промовила Соломія з легким смутком.

— Вас це не має турбувати, Соломіє Володимирівно. Якщо тільки в цьому справа, вона отримає гарний вихідний пакет. То як, згодні?

Вона відчула його погляд, що ковзався по її профілю. На мить задумалася, а коли обернулася — він дивився вперед.

Соломія раптом зрозуміла, що вони проїжджають повз її будинок.

— Поверніть праворуч, — перервала мовчанку. — Ось мій під’їзд.

Авто зупинилося, але Соломія не поспішала виходити. Не знаходила слів подяки.

— Може, якось разом пообідаємо? — промовив баритон заступника директора.

Серце забилося частіше від нової спокусливої пропозиції.

— Може, — легко усміхнулася вона і вискочила на землю.

— До завтра. — Данило Миколайович сяяв усмішкою.

У Соломії закрутилася голова, а позашляховик вже вирушав з двору, підстрибуючи на вибоїнах.

Наступного дня вони пішли обідати разом на очах у всіх. Потім додалися вечері… А далі…

Не варто пояснювати, що було далі. Яка жінка встояла б перед таким чоловіком? Хіба що та, в якої чоловік ще не перетворився на диванну подушку.

Соломія літала від щастя, раділа, кохала, відчувала себе на десять років молодшою. Життя вже не здавалоІ тепер, коли Богдан пішов на поправку, вони з Соломією знову навчилися цінувати один одного, знаходячи радість у простих речах, які колись забули.