Друге життя

**Другий шанс**

— Олесю, ти йдеш додому? — Подруга Марійка нетерплячим рухом постукала наманикюреними нігтями по столу.

— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно брехнула Олеся.

— Ну, як знаєш. До завтра. — Поколихуючи стегнами, Марійка вийшла з кабінету.

Співробітники поступово розходилися. За дверима лунали кроки й дзвінкі каблучки. Олеся взяла телефон і задумалась. «Напевно, пиво вже випив, лежить перед телевізором, виставивши пузо». Вона зітхнула й набрала номер. Після трьох довгих гудків почула галас телевізора, а потім уже й голос Віктора:

— Слухаю.

— Віть, дощ іде, а я в замшевих черевичках. Забери мене.

— Олесю, прости, я ж не знав, що ти подзвониш, пива випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.

— Як завжди. Нічого іншого й не сподівалася. До речі, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.

— Олесю, серденько, футбол… — У трубці залунали вокальні крики, і Олеся скинула дзвінок.

Минули ті часи, коли чоловік чекав біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щодня заїжджав. Олеся вимкнула комп’ютер, одягнулась і вийшла.

Тиш коридору порушили своїми каблуками. Всі давно пішли. У холлі першого поверху біля охоронця стояв заступник директора Богдан Миколайович і говорив по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті, він більше нагадував кіноактора, аніж офісного працівника. Жінки шепотіли, що він неодружений.

У Олесі завжди був гострий язик, і вона припускала, що, мабуть, хворий, якщо такий красень досі самотній.

— З моделлю зустрічається. Фотографується для журналів, — казала тоді подруга Марійка, яка знала всі світські плітки.

Віктор колись теж був гарний. На турнік підтягувався по тридцять разів. А потім… потім розлінився, став пивом захоплюватися, пузо відростив. І кожен вечір, повертаючись з роботи, Олеся бачила одну й ту саму картину — Віктор лежить на дивані, а біля нього пляшка пива.

Вона вже йшла до виходу, коли позаду почувся приємний баритон, від якого аж мурашки пробігли.

— Олесю Андріївно, чого ви так запізнились?

— Думала, чоловік забере, а він не зміг, — відповіла вона з усмішкою, обертаючись.

Богдан Миколайович заховав телефон у кишеню й підійшов.

— Я вас підвезу. — Відчинив двері, пропускаючи її.

— Ні, що ви, не треба. Таксі викличу, — заперечила Олеся, виходячи на вулицю.

Перед сходами вона зупинилась, поглянула на калюжі й свої модні черевики. Ну що ж, весна — сніг ще не встиг зійти, як пішли дощі.

— Вважайте, таксі вже тут. — Богдан Миколайович підтримав її під лікоть і повів до авто.

Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б.

Він відімкнув сигналізацію, відчинив двері джипа. Олеся легко скочила на сидіння, игриво скрикнула й поправила спідницю. Богдан Миколайович закрив двері й сів за кермо.

— Я давно за вами спостерігаю. Ви могли б очолити відділ маркетингу.

— А як же Ганна Петрівна? — здивувалася Олеся.

— Їй пора на пенсію. Вона гарний спеціал, але не встигає за новими програмами.

Олеся заворушилась на сидінні. Шкода було Ганну Петрівну, яка колись навчала її роботі. Але й пропозиція була дуже вабивою.

— У неї онук скоро одружується, вона хотіла б ще попрацювати, щоб на квартиру йому зібрати, — сказала Олеся з ноткою смутку.

— Вас це не має хвилювати, шановна Олесю Андріївно. Якщо справа лише в грошах, вона отримає вихідну допомогу. То як, погоджуєтесь?

Вона відчула його погляд, що вивчав її профіль. На мить задумалась, а коли обернулася, він уже дивився вперед.

Олеся раптом помітила, що авто проїжджає повз її будинок.

— Поверніть праворуч. Ось мій дім, — перервала мовчання.

Машина зупинилася, але Олеся не поспішала виходити. Не знаходила слів для подяки.

— Може, якось разом пообідаємо? — промовив він низьким, бархатним голосом.

Серце забилося від нового ваблення.

— Може, — посміхнулася вона й вискочила на землю.

— До завтра, — сяюче посміхнувся Богдан Миколайович.

Голова крутилася від його посмішки. А джип уже вирушав геть, підстримуІ коли Віктор, уже повністю видужавши, одного ранку приніс їй каву до ліжка, Олеся усміхнулася, згадавши, що другі шанси бувають навіть у тих, хто давно перестав у них вірити.