Просто відпусти

**Щоденник**

На вулиці було холодно та вітрено. Соломія бігла зі школи швидко, щоб не замерзнути. Із рота линув пара, застигаючи на шарфі, віях та прядках волосся, що вибивалися з-під шапки, сріблястим інеєм. Ось-ось вона опиниться вдома, вип’є гарячого чаю з лимоном, закутається в плед і залізе на диван із ногами…

Лише подумала про теплий затишок, як ноги самі понесли її швидше. Ось і під’їзд. Соломія рвонула двері і ледь не врізалася в тітку Марію, повну сусідку невисокого зросту. Вона її не любила, вважала злою. Тітка Марія завжди розглядала Соломію, прижмурюючи маленькі чорні оченята.

— Тихо, бешкетнице! Ледь з ніг не збила, — буркнула тітка Марія, не відводячи погляду.

— Вибачте, — провина сказала Соломія.

Жінка стояла на всій ширині дверного прорізу і не збиралася відступати.

— Ото не можу зрозуміти, на кого ти схожа. Батько кароокий, мати блакитноока, а ти… І волосся не те. Вони високі, а ти — від горщика два вершки.

— То й що? — здригнулася Соломія. — Хіба діти обов’язково мають бути копією батьків?

Вона не хотіла здаватися грубою, але не знала, як пройти. Озирнулась — нікого навколо, ніхто не врятує. Щось у погляді тітки Марії непокоїло її. Хотілося втекти від цих гострих очей.

— Не обов’язково, — сусідка зітхнула. — Але я в цьому будинку живу з самого початку, ще з твоєю бабусею заселилася. Бачила, як твоя мати росла. Потім вийшла заміж, а через два роки тебе принесла з пологового.

Соломія нетерпляче слухала, тупцюючи на місці.

— Принесла тебе з пологового, а вагітною я її не бачила. Ото й думай, чому ти на батьків не схожа, — нарешті відступила тітка Марія, пропускаючи дівчину в під’їзд.

Соломія піднялася на дві східці й здригнулася, коли позаду вдарили двері. Раптом у голові блиснула думка. Вона навіть зупинилася посеред сходів. Обличчя горіло, руки стали льодяними. *«Ні, це вона зі злості говорить. Сама живе, без чоловіка, без дітей, от і пліткує…»* Але відкинути її слова не виходило.

Повільно дійшла до третього поверху старої панельки, зайшла в квартиру, роздягнулася, взяла сімейний альбом, закуталася в плед і почала переглядати фото. Ось вона у пледі з мереживним куточком, ось робить перші кроки, ось — перший бант на рідкому світлому волоссі. Ось — першокласниця з гігантським букетом, за яким її ледь видно… А поруч — мама й тато, усміхнені, дивляться на неї з любов’ю.

Чується звук ключа у замку. Соломія швидко витерла сльози.

— Соломійко, чому сидиш у темряві? — Батько увійшов, клацнув вимикачем.

Люстра спалахнула яскравим світлом, від якого дівчина зажмурилася.

— Що трапилося? Плакала? — Батько сів поруч, взяв альбом. — Ото старе дивишся?

— Тату, я вам не рідна? — тихо спитала вона.

Батько підвів на неї очі, і в них вона побачила страх. Їй стало страшно. Відкинула плед, зірвалася з дивана.

— Скажи правду! Я маю право знати! — голос затремтів.

Вона чекала, що він розвіє її сумніви, але він відвів погляд.

— Усе зрозуміло. — Соломія вибігла в передпокій, натягнула шапку, чоботи, схопила шубу.

— Почекай! Куди ти?! Я поясню…

Але вона вже була за дверима.

Бігла вниз сходами, надягаючи шубу на ходу, ковтаючи сльози.

*«Він не зміг подивитися мені в очі. Значить, правда. Я їм чужа… А чия ж тоді?»*

Вискочила на вулицю, здригнулася від холоду. Мороз пече обличчя, змочене слізьми. Шарф лишився вдома. Ні рукавичок, ні грошей… Пройшла кілька будинків, зайшла у сусіднє подвір’я, сіла на засніжену лавку й заплакала.

— Чого ридаєш? Щось трапилося?

Підняла голову — перед нею стояв Данило з десятого класу.

— Ну ж бо, ходімо до мене, розкажеш усе, — наказав він.

— Нікуди… я… не піду, — всхлипувала вона.

— Іди, дурна, замерзнеш. Я тебе все одно не відпущу. Помиреш, а мені потім перед твоїми батьками відповідати. Ходім.

Вона пішла. У квартирі Данило натягнув на неї мамині пухнасті капці, накинув свій товстий светр. Заварював чай, готував тости.

— Тебе Соломія звуть? — спитав він, наливаючи чай.

— Так.

— І що трапилося? Чому втекла?

Спочатку не хотіла говорити. Що він їй? Просто хлопець зі старших класів. Але біль у грудях був нестерпним, і вона розповіла.

— І все? Через це втекла? — недовірливо скривився Данило.

— Тобі легко! У тебе справжні батьки.

— Не били тебе?

— Ні.

— П’ють?

— Та ну! Мама — мистецтвознавець, а тато… — зупинилася. Вона все ще називала їх *мамою* й *татом*.

— То чого тобі бракує? Не б’ють, не п’ють, люблять. Батьки — не ті, щоВона глибоко зітхнула, усміхнулася крізь сльози, і в цю мить зрозуміла, що саме ці люди — її справжня родина, незалежно від того, чиєї крові вона несе в собі.