Не плач. Значить, не любив.

“Не жаль. Значить, не кохав”

— Ти в цій сукні не замерзнеш? На дворі мороз, майже двадцять п’ять, а вночі ще холодніше буде, — промовила мати, зазирнувши до кімнати Оленки.

— Та не встигну, ж там недалеко. Не в джинсах же на день народження йти, — відповіла Оленка, крутячись перед дзеркалом і підтягуючи пояс сукні.

— Тарас за тобою зайде? — запитала мати.

— Ні, він сказав, що трохи затримається. У друга комп’ютер зламався, ремонтує, — байдуже відповіла Оленка.

— Можна завтра доробити, якщо не встигає. Як ти сама підеш? Негарно, — повторила мати.

— Мамо, зараз на це не звертають уваги. Що в цього такого? Ну не разом прийдемо, і що? Гаразд, я вже запізнююсь. — Оленка схопила туфлі в пакет і вийшла у передпокій.

Вона знала, що Тарас матері не подобався. А все через те, що він поцілував Оленку на її очах. «Це недобре. Мають же бути пристойності», — дорікала вона доньці після його відходу.

Оленка вдягла теплі чоботи, довгу пухову куртку, обмотала шию пухнастим шарфом.

— І без шапки? — розвела руками мати.

— Я ж волосся завила, яка шапка? Усе, я пішла. — Оленка відчинила двері й швидко вийшла з квартири.

Мати ще щось гукала їй услід, але вона вже бігла сходами вниз, передчуючи вечір, наповнений сміхом і зустріч із Тарасом.

Їхній роман розвивався швидко та пристрасно. Оленка сподівалась, що ось-ось він зробить їй пропозицію.

Морозний вітер обпалював обличчя та руки, намагаючись пробитися крізь теплу куртку. Оленка підняла шарф вище, вткнулася в нього носом і поспішила до будинку подруги. «Коли б Тарас уже прийшов», — думала вона. Півгодини тому вона дзвонила йому. «Не відволікай, тоді прийду швидше», — коротко відповів він.
І більше вона не дзвонила.

У під’їзді Оленка відсунула шарф від обличчя. Не стала чекати ліфт, пішла сходами, щоб швидше зігрітися. Хоча вони з Марічкою жили лише через два будинки, Оленка встигла замерзнути.

Двері у квартиру, звідки лунала музика, виявились напіввідчиненими. Можливо, хтось із гостей, що виходив палити, не закрив їх. А може, господиня спеціально залишила для запізнілих. «Добре, менше уваги», — подумала Оленка й увійшла у напівтемний передпокій. Її відразу оглушили ритми музики та голосні розмови.

Оленка зняла куртку, засунула шарф у рукав. На всіх гачках висіло по дві-три зимові куртки. Марічка запросила багато гостей. Оленка ледь знайшла місце для своєї. Наділа холодні туфлі, здригнулась і зайшла у кімнату.

Після темряви передпокою яскраве світло вдарило у вічі, а від гучної музики серце забилося швидше. Десяток гостей танцювали навколо столу, заповнивши всю кімнату. Ніхто не помітив Оленки. Вона озирнулась, шукаючи Марічку, але не знайшла.

Намагаючись не зіштовхнутися з танцюристами, Оленка пробиралася до кухні. Вже підійшла до дверей, коли вони різко відчинилися. Зачервоніла Марічка, з блискучими, наче в гарячці, очима й усмішкою переможниці, налетіла на Оленку. Збентеження подруги стерло її усмішку.

За спиною Марічки з’явився Тарас. Він приглажував розкуйовджене волосся.

— Ти вже тут? — спитала Оленка й перевела погляд на Марічку.

Та вже опам’яталась і, ніби нічого не сталося, знову усміхалася.

— День народження вже в розпалі. Чого запізнилась? — запитала вона. — Підеш танцювати? Чи вип’єш спочатку? — Марічка пройшла повз Оленку.

— Ти не подзвонив. Навіть не помітив, що мене нема? Чи занадто був зайнятий? — голос Оленки був повний образи.

— Та не встиг. Я сам щойно прийшов. — Тарас нахилився, щоб поцілувати її, але вона відсторонилася.

Вона відчула запах улюблених духів Марічки.

— Оленко, що з тобою? Ми просто нарізали ковбасу, — б— Я сьогодні дізналася одну важливу річ: якщо серце не боляче, то й жаліти нікого не треба.