Вони сміялися, коли вона вийшла на сцену — але її голос змусив замовкнути всю школу

**Щоденник**

У престижному ліцеї «Золотий Дубрава», що розташований у затишному районі Львова, статус і зовнішність часто значили більше, ніж доброта або характер. Брендовий одяг був нормою, а запрошення на випускний обговорювали весь тиждень. Серед нарядних підлітків із дорогими рюкзаками ходила тиха дівчина у джинсах з чужого плеча, її взуття підклеєне скотчем. Її звали Оксана Ковальчук.

Батько Оксани помер, коли їй було сім, і з тих пір її мама працювала у лікарні на дві зміни, щоб якось зводити кінці з кінцями. Стипендія до «Золотої Дубрави» була для неї шансом, який вона не гаяла. Вона сиділа останньою, майже не розмовляла і уникала уваги. Її оцінки були чудовими, але серед однолітків вона була ніби прозорою.

Для більшості учнів Оксана була «тією бідною». Вона їла сама, носила одну й ту саму куртку кожну зиму і не мала розумного телефону. Але в Оксани був секрет — те, про що навіть вона сама не підозрювала.

На останньому тижні перед весняними канікулами у школі оголосили кастинг на щорічний конкурс талантів — головну подію року, де учні показували все: від фокусів до танців. Але більше це було про популярність, ніж про талант. Тема цього року — «Незримі зірки».

«Може, спробуєш?» — зі смішком сказала Софія Білоцерківська, королева ліцею, під час уроку музики.

Її голос був солодким, але отруйним. Софія завжди мала публіку — витончена, популярна і жахливо зухвала.

Оксана підвела очі, здивована. «Що?»

«Кажу, співай на конкурсі», — повторила Софія голосніше, щоб усі почули. Клас засміявся.

«Я… не співаю», — пробурчала Оксана, вгКоли ж Оксана вийшла на сцену та заспівала, її голос, наче весняний вітерець, обійняв усіх присутніх, і навіть Софія, стиснувши в руках телефон, не змогла приховати сльози.