Переїзд, що закінчився розлученням

– Та що ти несеш, Оленко! – вигукнув Борис, розмахував руками. – Куди я подіну свій гараж? Верстат? Там половина мого життя!

– А куди я подіну свою роботу? – не менш голосно відповіла Ольга, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. – Двадцять років у одній компанії! Мене там знають, цінують!

– Знайдеш іншу! У Львові повітря чисте, люди сердечні, усе дешевше!

– Ха, у п’ятдесят років я знайду! – Ольга гірко засміялася. – Ти зовсім з глузду з’їхав, Борисе Івановичу!

Їхній син Тарас сидів на дивані й мовчки дивився, як батьки сварилися. Йому було тридцять три, але в такі моменти він почувався дитиною, яка мусить обирати між матір’ю й батьком.

– Тарасе, – звернулася до нього Ольга, – скажи батькові, що нормальні люди в нашому віці нікуди не переїжджають!

– Мам, не втягуй мене в це, – втомлено промовив Тарас. – Це ваша справа.

– Яка наша справа! – спалахнув Борис. – Сім’я має приймати рішення разом! А ти, Олю, як стіна стоїш! Ні в чім не хочеш поступитися!

Ольга сіла на край дивана й сховала обличчя в долонях. Їй було п’ятдесят п’ять, і за останній місяць вона постаріла на роки. Все почалося з того дня, коли Борис повернувся додому з палаючими очима й оголосив, що його рідний брат запрошує їх до Львова.

– Уяви, Оленко, – говорив він тоді, похапцем ходячи по кухні, – Володько купив там великий будинок. Каже, місця багато, можемо пожити у нього, поки своє не знайдемо. А яке там повітря! Гори поруч! Фрукти, овочі зі свого саду!

Ольга лише кивала й думала, що це чергова мрія чоловіка. Борис часто захоплювався ідеями – то хотів бджіл розводити, то хату в селі купувати. Але за тиждень забував.

Однак цього разу все було насправді.

– Олю, я вже квитки купив, – сказав Борис, входячи на кухню. – Післязавтра їдемо дивитися.

– Які квитки? Куди дивитися? – не зрозуміла Ольга, помішуючи борщ.

– До Львова! До Володька! Він для нас будинок знайшов поруч зі своїм. Каже, господарі продають недорого.

Ольга вимкнула плиту й повернулася до чоловіка.

– Борисе, ти про що? Який будинок? Який Львів?

– Ну який! – здивувався він. – Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що не завадило б щось змінити!

– Коли я таке казала?

– Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилася, що на роботі нове начальство, молоді прийшли, старших не поважають. Ось і нагода!

Ольга сіла на стілець. У голові крутилося.

– Борисе, подумай! Нам за п’ятдесят! У нас тут все життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш це все кинути через якісь пригоди?

– Це не пригоди, – уперто відповів Борис. – Це нові можливості. Володько каже, там можна добре влаштуватися. Він сам лише виграв від переїзду.

– А його дружина що каже?

– Мар– Ганна? Вона задоволена. Каже, кращого рішення в житті не приймала, – відповів Борис, але Ольга лише похитала головою, адже Ганна була на десять років молодшою й ніколи не працювала – їй легко було зриватися з місця.