Чоловік натякнув, що я безправна в цьому домі

– Та ти хто взагалі така, щоб мені вказувати? – Тарас різко обернувся від холодильника, стискаючи в руці банку пива. – Ти в цьому домі – ніхто! Ясно?

Оксана стояла біля плити, помішуючи борщ, і відчувала, як руки тремтять. Половник брязкнув об край каструлі.

– Ніхто? – перепитала вона тихо. – То я не твоя дружина?

– Дружина! – Тарас усміхнувся й відкрив банку. – Яка там дружина. Господарка, ось хто ти. Та ще й погана.

Оксана вимкнула плиту й повернулася до чоловіка. Сорок років разом. Сорок років вона варила йому борщі, прала сорочки, вирощувала дітей, поки він будував кар’єру.

– Господарка, кажеш? – голос став твердішим. – А хто тобі сорочки прасує? Хто годує, прибирає, за твоєю матір’ю доглядає?

– Це твій обов’язок! – Тарас шпурнув банку об стіл. – Я гроші заробляю, комуналку плачу, а ти що? Борщі вариш? Це будь-яка жіноча вміє.

– Будь-яка жіноча, – повторила Оксана. Щось всередині ніби тріснуло. – Ясно.

Вона зняла фартуха й повісила на гачок. Тарас допивав пиво, стоячи до неї спиною.

– Отже, будь-яка жіноча, – пробурмотіла Оксана. – Побачимо.

Пройшла у спальню й дістала з шафи стару подорожню торбу. Тарас почув шелест і заглянув у кімнату.

– Що ти робиш?

– Збираюсь, – спокійно відповіла Оксана, складаючи речі. – Якщо я тут ніхто, значить, мені тут не місце.

– Куди це ти? – Тарас насупився.

– До своєї сестри. До Яринки.

Ярина була молодшою сестрою Оксани. Жила одна у двокімнатній хрущовці, працювала медсестрою у лікарні.

– Та годі тобі, – Тарас махнув рукою. – Не чудій. Хто обід варитиме?

– А хіба це важливо? – Оксана застебнула торбу. – Ти сам казав – будь-яка жіноча вміє. Знайди собі будь-яку.

Тарас розгублено спостерігав, як дружина одягається.

– Оксанко, не заводись. Я ж не зіВін стояв на порозі, дивився, як вона йде, і раптом усвідомив, що цього разу вона не повернеться.