Переселення, що стало шляхом до розриву

– Що ти несеш, Оленко! – гукнув Олексій, розмахує руками. – Куди я подіну свій гараж? Верстат? Там половина мого життя!

– А куди я подіну свою роботу? – так само голосно відповіла Оксана, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. – Двадцять років у одній фірмі! Мене там знають, цінують!

– То знайдеш іншу! У Львові клімат кращий, люди добріші, все дешевше!

– Так, у п’ятдесят років знайду! – Оксана гірко засміялась. – Ти зовсім з глузду з’їхав, Олексію Петровичу!

Їхній син Андрій сидів на дивані й мовчки спостерігав за сваркою батьків. Йому було тридцять три, але в такі моменти він почувався дитиною, яка мусить вибирати між мамою та татом.

– Андрію, – звернулась до нього Оксана, – скажи батькові, що нормальні люди в нашому віці нікуди не переїжджають!

– Мам, не втягуй мене в це, – втомлено сказав Андрій. – Це ваша справа.

– Яка наша справа! – спалахнув Олексій. – Родина має приймати рішення разом! А ти, Оксанко, як стіна стоїш! Ні в чому поступитись не хочеш!

Оксана сіла на край дивана й закрила обличчя руками. Їй було п’ятдесят п’ять, і за останній місяць вона постаріла років на п’ять. Все почалося з того дня, коли Олексій прийшов додому з палаючими очима й оголосив, що його брат запрошує їх переїхати до Львова.

– Уявляєш, Оксанко, – говорив він тоді, ходячи по кухні, – Борис купив там великий будинок. Каже, місця багато, можемо пожити в нього, поки своє житло не знайдемо. А клімат там який! Карпати поруч! Фрукти, овочі свої!

Оксана тоді лише кивала й думала, що це чергова фантазія чоловіка. Олексій часто захоплювався різними ідеями – то бджолами хотів займатись, то дім у селі купувати. Але через тиждень-другий заспокоювався й забував про плани.

Але цього разу все виявилось серйозно.

– Оксанко, я вже квитки купив, – сказав Олексій, заходячи на кухню. – Післязавтра їдемо дивитись.

– Які квитки? Куди дивитись? – не зрозуміла Оксана, помішуючи борщ.

– До Львова! До Бориса! Він нам будинок підібрав поруч із своїм. Каже, господарі продають недорого.

Оксана вимкнула плиту й повернулась до чоловіка.

– Олексію, ти про що? Який будинок? Який Львів?

– Та як який! – здивувався він. – Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що непогано було б змінити обстановку!

– Коли я таке казала?

– Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилась, що на роботі нове начальство, молоді прийшли, старших не поважають. Ось і можливість з’явилась!

Оксана сіла на стілець. В голові йшов кругом.

– Олексію, подумай головою! Нам по п’ятдесят із заА через рік, коли весняне сонце освітлювало пусту квартиру, вона нарешті зрозуміла, що іноді страх втратити те, що маєш, заважає отримати щось нове й світле.