Мріяла про краще

Хотіла якнайкраще

«Соломія Михайлівно, востаннє вам кажу! Або прибираєте свій мотлох із сходової клітки, або я сама викину на смітник!» — кричала Надія Панасівна, махаючи руками перед дверима сусідки. «Що це за безлад? Старий дитячий візок, ящики з дірками, а тепер ще й велосипед приволікли!»

«Надю, та заспокойся!» — відповідала Соломія Михайлівна, визираючи з-за дверей. «Візок онучці потрібен, вона на село збирається. А велосипед — Михайлів, він же спортом займається!»

«Який Михайло? Твоєму онукові тридцять років! Коли востаннє він на ньому їздив?»

«А тобі що до того? Чи ми кому заважаємо?»

«Як не заважаєте? Учора об цей велосипед спіткнулася, мало не впала! Нога досі болить!»

Соломія Михайлівна зітхнула і закрила двері. Вона знала — Надія так просто не відстане. Сусідка була з тих людей, що вважають за обов’язок стежити за порядком у всьому будинку, розповідати іншим, як жити, і взагалі лізти не у свою справу.

А почалося все півроку тому, коли Соломія переїхала до доньки у місто. Квартира дісталася їй після смерті свекрухи — невелика, але затишна. Донька Оленка наполягала, щоб мати продала хату у селі й перебралася ближче.

«Мамо, ну нащо тобі там самій сидіти?» — умовляла вона. «Магазин далеко, лікарня далеко, а якщо щось станеться? Тут і лікарі під боком, і я частіше навідуватимусь.»

Соломія довго спротивлялася. Хата була її гніздечком, де вона прожила з чоловіком майже сорок років. Кожен куточок був пройнятий спогадами. Та здоров’я почало підводити, і вона згодилася.

Переїзд виявився клопітким. Стільки речей накопичилося за роки! Соломія не могла змусити себе викинути те, що ще могло стати в пригоді. Дитячий візок, у якому возила всіх онуків, книжкові полиці, зроблені чоловіком власноруч, старі фотографії у рамцях.

«Мамо, ну куди ти це все везеш?» — обурювалася Оленка. «У тебе ж квартирка маленька!»

«Знайду де поставити,» — наполягала Соломія. «Це ж пам’ять!»

І справді, дещо довелося залишити на сходовому майданчику. Тимчасово, звісно. Вона весь час збиралася розібрати, щось віддати, щось викинути, але руки не доходили.

Надія Панасівна одразу почала виявляти невдоволення. Спочатку натяками, потім відверто.

«Соломіє Михайлівно, а довго у вас тут музей буде?» — запитувала вона, показуючи на візок.

«Та я ж скоро розберу,» — відповідала СолІ так троє сусідок, які колори сварилися через старі речі, тепер разом доглядали за клумбу, сміялися за чашкою чаю та навчилися бачити в собі не лише паТак і жили вони з того дня — не просто поруч, а по-справжньому разом, навчившись, що доброта завжди міцніша за суперечки.