Більше не повернусь за двері

– Мамо, відчини двері! Ну будь ласка! – кулаки сина гуркотіли по металевій поверхні з такою силою, що здавалося, ось-ось зірвуться з петель. – Я знаю, що ти вдома! Автомобіля немає, отже, ти нікуди не пішла!

Галина Степанівна сиділа у кріслі спиною до дверей і міцно стискала в руках чашку з прохолодним чаєм. Руки тремтіли так, що фарфор дзвенів о блюдце.

– Мамо, що сталося? – голос Дмитра ставав все більш розгубленим. – Сусідка Оля каже, ти вже тиждень нікого не впускаєш! Навіть Мар’янку не пустила!

При згадці про невістку Галина Степанівна мимоволі скривилася. Мар’янка. Його дорогоцінна Мар’яночка, заради якої він був готовий на все. Навіть на те, що сталося минулого четверга.

– Мамо, я викличу майстра! – загрожував Дмитро. – Зламаємо замок!

– Не смій! – нарешті вигукнула Галина Степанівна, не повертаючись. – Не смій мене чіпати!

– Мамо, але чому? Що трапилося? Поговори зі мною!

Галина Степанівна заплющила очі, намагаючись зібрати думки. Як пояснити синові те, що почула? Як розповісти про розмову, яку вона випадково підслухала у коридорі поліклініки?

– Мамо, ну будь ласка, – голос Дмитра став тихим, благальним. – Я за тебе хвилююся. Мар’янка теж переживає.

Мар’янка переживає. Звичайно, переживає. Боїться, що плани зірвуться.

– Іди, Дмитре. Іди й більше не повертайся.

– Мамо, ти захворіла? Температура? Дозволь викликати лікаря.

– Не треба мені лікаря. Треба, щоб ти мене залишив у спокої.

Галина Степанівна підвелася з крісла й підійшла до вікна. У дворі стояв Дмитро, розмовляючи по телефону. Напевно, дзвонив своїй Мар’янці, розповідав, що мати знову дивиться крізь нього.

Син підняв голову й побачив її у вікні. Махнув рукою, показуючи, що йде нагору. Галина Степанівна відійшла й знову сіла.

За хвилину знову залунав стук у двері.

– Мамо, це я з Мар’янкою. Відчини, будь ласка.

Галина Степанівна зціпила зуби. Отже, привів її. Свою дружину, яка так старанно будувала плани на майбутнє.

– Галино Степанівно, – почувся м’який голос невістки, – це Мар’янка. Відчиніть, будь ласка. Дмитро дуже за вас хвилюється.

Яка актриса. Навіть голос змінює, коли треба.

– Ми принесли вам продукти, – продовжувала Мар’янка. – Молоко, хліб, ваші улюблені медовики.

Медовики. Галина Степанівна гірко посміхнулася. Місяць тому Мар’янка дізналася, що свекруха любить медовики з горіхами, і тепер постійно їх приносила. Така турботлива.

– Галино Степанівно, ну скажіть хоть щось, – голос Мар’янки став тривожним. – Ми ж хвилюємося.

– Хвилюєтеся, – повторила Галина Степанівна, але так тихо, що за дверима не почули.

– Мамо, я не піду, поки ти не відчиниш! – заявив Дмитро. – Простою тут увесь день, якщо треба!

Галина Степанівна знала, що син не жартує. Він завжди був наполегливим. Якщо щось задумав – не відступить.

– Гаразд, – сказала вона нарешті. – Але тільки ти. Один.

– Що? – не зрозумів Дмитро.

– Мар’янка нехай іде додому. Поговорю тільки з тобою.

За дверима почулося шепотіння.

– Мамо, але чому? Мар’янка ж теж хвилюється.

– Бо я так сказала. Або ти один, або ніхто.

Ще трохи шепоту, потім голос Мар’янки:

– Добре, Галино Степанівно. Я піду. Дмитре, телефонуй, якщо щось з’ясуєш.

Галина Степанівна зачекала, поки кроки невістки затихнуть у сходах, потім повільно підійшла до дверей і повернула ключ.

Дмитро увірвався у квартиру наче вихор, одразу обійняв матір і почав уважно оглядати.

– Мамо, ти схудла! Така бліда! Що сталося? Захворіла?

– Не захворіла, – Галина Степанівна вивільнилася з обіймів і пішла на кухню. – Чай будеш?

– Буду, – Дмитро сів за стіл, не відводячи від неї очей. – Розкажи, що трапилось. Чому ти тиждень не виходиш? Чому двері не відкриваєш?

Галина Степанівна поставила чайник і обернулася.

– А навіщо мені їх відкривати? Хто там чекає – добро чи лихо?

– Мамо, при чому тут лихо? Тобі ж треба й у магазин, і до лікаря…

– У магазин мені сусідка Наталка ходить. Список даю, гроші. А до лікаря не збираюся.

– Чому?

Вона налила окріп у чашки, поклала цукор.

– Бо минулого разу там наслухалася такого, що краще б не чула.

Дмитро нахмурився.

– Що ти почула?

– Твою дружину. Вона з подругою розмовляла. Думала, мене немає поруч.

– І що вона казала?

Галина Степанівна сіла навпроти й довго дивилася синові в очі. Такі знайомі очі, точнісінько як у її покійного чоловіка. Чисті, чесні. Невже ця людина здатна на таке?

– Казала, що продаватимуть мою квартиру. Що відправлять мене в будинок для літніх. Що грошВона довго дивилася на сина, а потім тихо сказала: “Знаєш, сину, іноді найважче – це не довіряти, а навчитися знову відчиняти двері.”