Мати залишила дітей без опіки

Ганна Михайлівна поставила чашку так люто, що чай аж вистрибнув на вишивану серветку. У трубці все ще долинали обурені нотації сусідки Марії Степанівни.

— Галю, ну як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж такі малесенькі, що вони тобі зробили?

— Марочко, не лізь у чужі квіти, — сухо відсікла Ганна Михайлівна. — У кожного свої причини.

— Які ще причини проти діточок? Софійці лише чотири роки, а Дмитрику трохи більше двох. Вони ж за бабусею нудилися.

Ганна Михайлівна глянула у вікно. На подвір’ї гойдалися сусідські діти, а вона згадала, як ще зовсім недавно тут бігали її онуки. Софійка завжди просила її розкачати на гойдалці, а Дмитрико, хитаючись, біг за горобцями.

— Маріє, мені не до розмов. Бувай.

Покладає трубку й іде на кухню. На холодильнику досі висіли дитячі малюнки — незграбні витвори фломастерами, які Софійка називала “портретом бабусі”. Ганна Михайлівна зняла їх і кинула у шухляду.

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь дірку побачила сина Тараса з пакетами в руках.

— Мам, відчини, будь ласка, — втомлено попросив він.

Вона відчинила, але не відступила.

— Якщо знову прийшов умовляти мене сидіти з дітьми, можеш одразу йти.

Тарас поставив пакети на підлогу й подивився на матір.

— Мам, ну що за дитячі витівки? Оленка захворіла, температура під сорок. Мені на роботу, а дітей покласти не з ким.

— Знайди няню. У вас же грошей, як багатті.

— Яку няню за день знайдеш? Мам, це ж твої онуки!

— Мої? — усміхнулася Ганна Михайлівна. — А коли ви мене півроку тому із своєї квартири виставляли, вони теж були моїми?

Тарас потер лоб. Цю розмову вони вже вели тисячу разів.

— Мам, ми ж пояснювали. Нам потрібно було більше простору. Чотирьом у двокімнатній тісно.

— Так, простору. А мені на старість знімати куток — це нормально?

— Ми ж допомагаємо грошима…

— Ваша допомога — дріб’язок! — голос Ганни Михайлівни став вищим. — Двадцять років я у вашій родині прожила. Твоїх дітей вирощувала, поки ви з Оленкою працювали. Прала, готувала, пилососила. А як діти підросли й я стала непотрібною — гайда за двері!

— Мам, ну не було іншого виходу…

— Був вихід! Купити трикімнатну. Але жА потім вона взяла в руки листівку від Софійки, де дитячим почерком було виведено “Бабусю, я тебе люблю”, і зрозуміла, що гордість — це добре, але любов все ж сильніша.