Звичайний день, але з несподіваними наслідками

Сон про звичайний розлучення

Оксана поставила чайник на плиту і мим будто витерла стіл, хоч він був чистим. Ранковий ритуал. Богдан уже пішов на роботу, не попрощавшись — як це сталося останні місяці. Лише грюкнув дверима. Колись він обов’язково заходив на кухню, цілував у щоку, говорив щось ніжне. А тепер… Тепер вони живуть, як сусіди в комуналці.

Чайник засвистів. Оксана налила окріп у свою улюблену чашку з мальвами — ту саму, яку Бодя подарував їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Боже, як ж швидко летить час…

— Мам, де мій блакитний светр? — у кухню вринула Соломія, старша донька. У двадцять вісім вона все ще жила з батьками, економила на оренді. — Я ж учора просила постирати!

— На балконі сушиться. Сонечку, може, тобі вже час окремо? Ти ж доросла…

— Мам, не починай! У мене й так зранку голова болить. — Соломія налила собі кави з турки, яку Оксана заздалегідь приготувала. — До речі, тато якийсь дивний став. Увесь вечір учора з кимось по телефону шепотів, а як я зайшла — відразу кинув трубку.

Оксана здригнулася. Вона теж це помітила. І не лише учора.

— Мабуть, щось важливе по роботі, — збрехала вона доньці й собі.

— Та годі, мам! Яка робота о одина́дцятій вечора? Він же не хірург. — Соломія знизала плечима й побігла збиратися.

Оксана лишилася наодинці зі своїми думками. Богдан справді став якимсь чужорідним. Колись він розповідав їй усе: про роботу, про коллег, про плани на вихідні. А тепер мовчить, ніби рот водою наповнив. І телефон ховає, як школяр двійку.

Ввечері вона вирішила зробити його улюблені деруни. Може, за вечерею поговорять по душі, як колись. Соломія пішла до подруги, вдома нікого. Саме час для розмови.

Богдан повернувся пізно, майже о дев’яті. Оксана вже перехвилювалася, дзвонила йому кілька разів — не брав.

— Де ти був? Я хвилювалася! — зустріла чоловіка в передпокої.

— На роботі затримався. Термінові звіти. — Навіть не глянув на неї, одразу пішов у ванну.

— Бодю, я деруни спекла, твої улюблені. Поснідаємо разом?

— Не хочу. Дуже втомився. — Голос із ванної звучав глухо.

Оксана постояла в коридорі, потім повернулася на кухню. Деруни хололи на сковороді. Вона сіла за стіл, налила собі чаю й заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.

Коли Богдан вийшов із ванної, він пройшов повз кухню, навіть не заглянув. Оксана почула, як клацнув замок у спальні. Він замкнувся. Вперше за тридцять два роки шлюбу.

Вночі вона лежала на дивані у гостиній і думала. Про що? Про те, коли все змінилося. Про те, чому вони стали чужими. Про те, що, мабуть, час щось змінювати.

Зранку Богдан пішов на роботу ще раніше, ніж завжди. Оксана навіть не чула, як він збирався. Прокинулася від гуркоту дверей.

— Мам, що сталося? Чому ти на дивані спала? — Соломія стояла на дверях гостиної у халаті, зірвана, із сніданим обличчям.

— Та нічого, спина боліла. На м’якому легше. — Оксана встала, почала складати ковдру.

— Мам, не бреши. Я ж не сліпа. Ви з татом посварилися?

— Соломіє, не твоя справа. Іди снідай.

— Як це не моя? Я тут живу! І бачу, що відбувається! — Донька сіла поруч. — Мам, розкажи. Можливо, я допоможу.

Оксана подивилася на доньку. Доросла вже, працює, заробляє. Може, і справді варто з кимось поговорити?

— Ми з татом… стали чужими, Сонечку. Він ховається від мене, не розмовляє. А я не знаю, що робити.

— А ти пробувала з ним серйозно поговорити?

— Пробувала. Він або мовчить, або уникає розмови.

— Може, у нього є хтось? — Соломія сказала це тихо, але Оксана почула.

Така думка лізла їй у голову, але вона її прогнула. Богдан не такий. Він родининник, порядний. Хоча… Хоча люди змінюються.

— Не кажи дурниць, — махнула рукою Оксана.

— Мам, я доросла. Розумію, що між чоловіком і жінкою буває всяке. Особливо після стількох років шлюбу.

Оксана встала, пішла готувати сніданок. Соломія пішла слідом.

— Знаєш що, мам? Якщо тато змінився настільки, що навіть не розмовляє з тобою, можливо, варто подумати про… ну, про розлучення.

— Соломіє! — Оксана різко обернулася. — Я ти можеш таке говорити?

— А що? Жити з людиною, яка тебе ігнорує? Яка робить вигляд, що тебе нема? Це ж не життя, а мука!

— Ми тридцять два роки разом!

— І що? Якщо ці роки нічого для нього не значать, навіщо вони тобі?

Оксана задумалася. А донька й справду права. Який є сенс триматися за те, чого вже нема? Але як страшно змінювати все у п’ятдесят чотири…

Ввечері Оксана наважилася. Вона дочекалася, коли Богдан повернеться, і одразу підійшла.

— Бодю, нам треба поговСоломія взяла маму за руку, і вони вийшли на балкон, де весняний вітер розганяв останні хмари, немов підтверджуючи, що нове життя вже почалося.