Повернення з незвичайним супутником

25 жовтня

Сьогодні сталося щось неймовірне. Вдома була тиша, я в’язала світер, коли раптом почула знайоме брязкання замка. Це було несподівано – пізній вечір, сусіди давно сплять, а внучка Оля зазвичай приїжджає лише на вихідні.

Двері рипнули, у передпокої залунали важкі кроки й дивне сопіння.

“Хто там?” – скрикнула я, схопившись за свою паличку.

“Мамо, це я”, – відповів голос, від якого серце рвонулося. Півтора року минуло з тих пір, як мій син Олексій після чергової гулянки зник. Лише іноді писав СМС, що живий.

“Льоню?” – кликнула я несміливо.

“Так, мамо. Не лякайся.”

Включила світло – на порозі стояв мій син. Бородатий, у пом’ятій куртці, але, на щастя, тверезий.

“Сину!” – обняла його, не зважаючи на запах. – “Як же я сумувала!”

“Я теж, мам. Пробач мені.”

Його руки тремтіли. Я відвела його на кухню: “Сідай, зараз щось підігрію.”

“Мамо, почекай, – він схопив мене за руку. – Я не сам прийшов.”

За його спиною з’явилася крихітна фігурка. Дівчинка років п’яти, у брудному рожевому сукенці, зі збитими сандаликами. Великі сірі очі, як у Льоні в дитинстві.

“Хто це?” – вирвалося у мене.

“Це Софійка, – Олексій поклав руку на її плече. – Моя донька.”

Я опустилася на стілець. Донька? Звідки?

“Довга історія. Давай спочатку годувати й купати дівчинку.”

Софійка притиснулася до батька. У кухні вона оглядалася, немов у казці – вишивані рушники, глиняний глек, запашний борщ на плиті.

“Хочеш гречаної каші, дитинко?”

Вона мовчки кивнула. Поки варила кашу, прислухалася, як Олексій розповідає їй про наш дім: “Ось тут я грав у хованки. А завтра, якщо буде сонячно, покажу тобі яблуню у дворі.”

“А коли приїде мама?” – раптом спитала Софійка тоненьким голоском.

Мій син замовк, потім тихо сказав: “Сонечко, ми ж говорили – мама в небі.”

Мене пробігла мурашка. Як так? Що трапилося?

Купаючи дівчинку, побачила синці на її тоненьких рученятах.

“Це від чого?”

“Впала”, – відповіла вона, уникаючи погляду.

У ліжку Софійка раптом розплакалася: “Бабусю, а тато не піде?”

“Ніколи, серденько. Він тепер завжди з тобою.”

Вранці, коли Олексій пішов шукати роботу, ми з онукою вирушили до Крамниці. Вибирали сукні – блакитну з соняшниками та жовту з вишивкою.

“Дорого?” – шепотіла вона.

“Не думай про це”, – відповідала я, купуючи ще теплі шкарпетки.

Вечір. Троє нас. Софійка на кухні сміється, коли я вчу її ліпити вареники. Олексій повернувся з роботи – тепер він розвантажує фури у кооперативі.

“Бабусю, а завтра знову будемо готувати?”

“Звичайно, рибко. Навчу тебе печи пампушки.”

Вікно, за яким колись лише темрява, тепер освітлюється дитячим сміхом. Син повернувся не сам – він приніс нам нове життя. І я вдячна долі за цей другий шанс.