Слово за невісткою

— Ні, Василю Петровичу! Ні й годі! — стукнула кулаком по столу Оксана, від чого чашки на блюдцях забрязкали. — Набридло! Більше не можу!

Свекор здивовано підняв брови, відклав газету.

— Оксанко, ти чого? Що сталося?

— А те, що я не покоївка вам! — невістка встала, руки в боки. — Ваша матір цілими днями командує, ніби я їй що! А ви мовчите!

Ганна Дмитрівна, свекруха, увійшла до кухні якраз у цю мить, почула крик.

— Що тут коїться? Оксанко, чого ревеш на весь дім?

— Ось! — Оксана показала на свекруху пальцем. — Ось вона! «Оксано, сбігай за хлібом», «Оксано, звари борщ», «Оксано, помий підлогу»! Я що, прислуга у вас?

Ганна Дмитрівна піджала губи, сіла за стіл.

— А хто ж, на твою думку? Я стара, хвора, Василь на роботі пропадає. Ти молода, здорова…

— Я теж працюю! — перебила Оксана. — У крамниці стою зранку до вечора, ноги гудуть, а приходжу додому — знову вари, прибирай, прай!

Василь Петрович почухав потилицю, подивився то на дружину, то на матір.

— Мамо, може, й справді Оксана втомлюється…

— Ось як! — обурилася Ганна Дмитрівна. — Тепер і ти проти мене! Рідну матір заради якоїсь…

— За якоїсь?! — спалахнула Оксана. — Я вашому синові дружина, до речі! І дітей йому народжу, якщо Бог дасть! А ви мене «якоюсь» називаєте!

Свекруха відвернулася до вікна, замовкла. Василь Петрович встав, підійшов до дружини.

— Оксанко, ну не треба так. Мама в літах, їй важко самій…

— А мені легко, га? — Оксана відсторонилася від чоловіка. — Слухай, Василю, скажу чесно: або щось зміниться, або я звідси виїжджаю!

Зависла тиша. Ганна Дмитрівна повільно обернулася.

— Куди це ти поїдеш? До батьків своїх, чи що? Там тебе з розпростертими обіймами чекають?

Оксана зблідла. В неї й справді були складні стосунки з батьками, особливо з татом, який досі не пробачив їй заміжжя.

— Знайду де, не турбуйтеся!

— Оксанко, не говори дурниць! — Василь узяв дружину за руку. — Ми родина. Треба якось домовлятися.

— Ось саме! — Оксана визволила руку. — Домовлятися! Отже, слухайте мої умови.

Ганна Дмитрівна хитнула носом.

— Ще й умови ставить! У моєму домі!

— У нашому домі! — поправила Оксана. — Василю, скажи матері, що це і наш дім!

Василь Петрович завагався. Дім справді був записаний на матір, вона його отримала ще від своїх батьків. Але після весілля молоді жили тут, інших варіантів не було.

— Мамо, ну технічно…

— Жодних «технічно»! — урізала Ганна Дмитрівна. — Дім мій, і порядки тут мої!

— Добре! — Оксана підійшла до шафки, дістала зошит і ручку. — Тоді записую. Перша умова: я готую вечерю через день. У вівторок, четвер і суботу готуєте ви або Василь.

— Це ще чому? — обурилася свекруха.

— Бо я не кухарка! — Оксана щось записала. — Друга: прибирання робимо по черзі. Тиждень я, тиждень ви.

— Та ти зовсім нахабна! — встала Ганна Дмитрівна. — Василю, ти це чуєш?

Василь Петрович сидів, похиливши голову. Йому було ніяково, але й дружину він розумів. Справді, матір іноді забагато вимагала від Оксани.

— Третя умова, — продовжувала Оксана, — ніхто не заходить до нашої кімнати без стуку. І ніхто не чіпає мої речі.

Це було болюче місце. Ганна Дмитрівна мала звичку наводити порядок у всьому домі, включаючи кімнату молодих. Вона перекладала Оксанині речі, читала її листи від подруг, навіть переставляла меблі на свій розсуд.

— А якщо я захочу пропилососити? — спитала свекруха.

— Попередьте заздалегідь. Постукайте у двері, запитайте дозволу, — Оксана щось дописала. — І четверте: раз на тиждень ми з Василем йдемо в кіно чи в гості. Самі, без вас.

— Це вже занадто! — вибухнула Ганна Дмитрівна. — Сина в мене відбиваєш!

— Я не відбиваю! Я хочу проводити час із чоловіком! Нормальні подружжя так роблять!

Василь Петрович підняв голову.

— Мамо, а що, це доречно. Ми ж молоді, хочеться іногда розвеселитися…

— Ось як! — Ганна Дмитрівна розвела руками. — Проти мене всі! Гаразд, записуй свої умови!

Оксана подивилася на свекруху уважно. У її голосі пролунало щось схоже на збентеження.

— Ганно Дмитрівно, я не проти вас. Просто хочу, щоб ми всі жили спокійно.

— Спокійно… — свекруха важко опустилася на стілець. — А як я житиму спокійно, якщо син від мене відвернеться?

Оксана поклала ручку, сіла навпроти.

— Ніхто не відвертається. Але розумієте, мені теж треба місце в цьому домі. Я ж не чужа.

— Не чужа-то не чужа, а рідною все одно не стала, — пробурчала Ганна Дмитрівна.

— Чому? — здивувалася Оксана. — Я ж ваша невістка. Ми ж тепер рідня.

— Рідня… — свекру— Рідня… — перевіривши гривні в гаманці, всі троє вирішили запросити до хати найкращу домробітницю з села — тітку Марічку, яка вміла не лише до блеску мити підлогу, а й розповідати смішні історії про сусідів, і з того вечора в їхньому домі, окрім справедливості, з’явився ще й нескінченний регіт.