Заплутані почуття: коли любов стає ілюзією

Одна жінка була закохана в чоловіка. Відчувала до нього щось особливе. Він їй дуже подобався, вабив, притягував. Вона думала, що це любов.

І дуже засмучувалася. Бо він не відповідав їй взаємністю, хоча вона старалася привернути його увагу: говорила ніжним, манливим голосом, кидала спокусливі погляди, шукала привід для розмови, розстібала верхню гудзик на блузці… Усе робила «як треба». Але безрезультатно.

Та й що гірше — цей чоловік почав проявляти увагу до іншої колеги. До звичайної, нічим не визначної жінки, до того ж старшої за себе. Вони довго розмовляли, він носив їй каву з автомата, дивився на неї тепло… А потім почав провожати додому. Підвозити на своїй машині. А та жінка навіть не вміла керувати авто!

Як так? Адже закохана жінка була, здавалося б, і краща, і молодша. Але він не відчував до неї нічого.

Все просто. Ця жінка нічого не знала — і не хотіла знати — про того, хто так вабив її. Так, вона знала, що він неодружений. Знала, що у нього гарна зарплата, дуже гарна. Знала, що костюми в нього дорогі. І машина дорога. І все. Більше її ніщо не цікавило.

Її цікавив сам чоловік. Красивий, привабливий, так хочеться опинитися в його обіймах! І побудувати стосунки. Вийти за нього заміж.

Але про що вони тільки базікають із тією нічим не визначною жінкою? Листування, дзвінки, сидять у машині — і не їдуть, усе розмовляють. Це ж не кохання. Це просто балаканина.

А кохання — це якраз і є розмови. І повне розуміння іншої людини. Розмови, коли з півслова тямиш, про що говорить твій рідний. Коли смієшся від жарту, ще не дослухавши його — бо вже зрозумів! Коли говориш однією мовою і не наговоришся. І коли тобі цікава людина. Вся. Завжди. Від першого крику до останнього подиху.

Коли тобі важливо, чи встиг він поїсти. Як там його батько, чи допомогло лікування? Як спина? А пам’ятаєш той старий фільм про Синдбада-мореплавця, де пластмасове чудовисько женеться за сміливим моряком? Надягни теплу куртку, сьогодні прохолодно. А в піонербол грали в таборі, пам’ятаєш?

І в Моема є одна фраза… Бач, листя пожовкло, як старі листи й фотографії. А в мене фіалка зацвіла. Багато років не цвіла, а ось — ожила… А ти ж у школі квітникарем був, я пам’ятаю. У тебе кактус тоді заквітчав, ти так тішився.

Дай лоба потикаю — чи немає в тебе температури? Щось гарячий… Треба шапку вдягати. Вітер.

І обійму тебе. Бо для тебе я живу й дихаю. І ти — мій. А я — твоя.

Для стороннього це просто потік слів. Балачки. Дитячий лепет. Та ні! Це мова кохання, зрозуміла лише тим, хто кохає. Розуміння. Глибока цікавість до життя й душі іншої людини.

А закохана жінка цікавилася лише собою. І своїм почуттям, яке вона називала «коханням». Насправді це був апетит. Жага володіти бажаним. Жага отримати те, що втамує голод. Щоб стало моїм.

Але твоїм ніколи не стане те, що ти не розумієш і не хочеш розуміти. Музика, яку не тямиш, не стане твоєю. Вірші, які не спроможенІ не стане твоїм кохання, якщо не відчуєш його серцем, а не лише бажанням.