Невістка, якої прагнуть усі!

“Така невістка потрібна нам самим!”

Оксана розрівняла ніжне пісочне тісто у формі для випічки. Її син Тарас з невісткою Марічкою мали приїхати за годину.

Тишу порушив різкий дзвінок телефону. Оксана витерла руки об фартук і підняла трубку.

— Ало?
— Доброго дня, — почувся незнайомий жіночий голос. — Це Оксана Іванівна Шевченко?
— Так, слухаю, — відповіла Оксана, відчуваючи неспокій.
— Мене звати Ганна Петрівна. Я колишня свекруха Марічки. Вашої невістки.

Оксана мовчазно присунула кухонний стілець і сіла. “Колишня свекруха?” У думках спалахнули згадки про те, як Марічка зрідка й болісно згадувала минулий шлюб.
— Розумію, — промовила Оксана спокійно. — Чим можу допомогти, Ганно Петрівно?

Голос у трубці раптом втратив ввічливість. Він став колючим, злим, сповненим злорадства.
— Ось вирішила дізнатися, як у вас наша Марічка? Як поводиться? Гадаю, вже намучилися з нею! Чи ще ні? Але повірте моєму досвіду — пожалкуєте! Ох, як пожалкуєте, що взяли цю ледащицю до сім’ї!
— Ганно Петрівно, я вас не розумію. Марічка чудова дівчина. Чому нам жалкувати?
— Чудова?! — пронизливо скрикнула жінка. — Та ж вона ледарка! Я підлогу мию щодня, як слід! А вона? Раз на тиждень — і то через силу! А штори! Ви коли востаннє штори прали? Га? Я — раз на місяць, свято! А вона? Раз на рік — якщо пощастить! Пил роками збирала! І готувала… Годувала мого сина отрутою! Суп — як вода, котлети — як гума, їсти неможливо! В нього ж від цього гастрит розвинувся!

Оксана закрила очі. Вона знала від Марічки, що її колишній чоловік приходив додому п’яний, ламав меблі, кричав і ображав. А її Тарас був зовсім іншим — не пив, поважав дружину, радів її успіхам.
— Мій син, Тарас, — промовила Оксана чітко, — ніколи не приходить п’яним. Він шанує свою дружину і свій дім. І в Марічки немає причин на нього кричати. Вони щасливі.

У трубці зависла важка тиша. Неначе Ганна Петрівна збиралася з силами для нової атаки. Її голос став ще лютішим.
— Щасливі? Ха! А ви взагалі знаєте, що вона з дитбудинку? Ми її взяли, хоча я знаю, що там у цих закладах робиться. Недарма ж вона безплідна! Пустоцвіт! Пройдуть роки, а онуків у вас не буде! Тоді й зрозумієте, яку погань до дому пустили!
— Ганно Петрівно, — голос Оксани став твердим, — ви помиляєтесь. У нас у сім’ї — мир, порядок і любов. Я Марічку щиро люблю. Вона називає мене мамою. Ми знаємо, що вона з дитбудинку, і це не її вина. Я старалася дати їй тепло і материнську любов. Вона чудова людина. А щодо онуків… Ви запізнилися. У Марічки й Тараса буде дитина. Незабаром. Тож ваші “пророцтва” — марні.

Тиша. Потім у трубці почувся переривчастий, хрипкий вдих. І… раптово — схлип.
— Дитина? — прошепотіла Ганна, і в її голосі було щось зламане. — Точно? А може, не від вашого сина? Ви ж не знаєте…
А мій… мій син…
Ридання стали голоснішими.
— Він же загибельний! П’є, роботи не має, живе хто зна як… А мені так онуків хочеться! Хоч одного!

Оксана слухала, відчуваючи в серці не жалість, а обурення за минуле Марічки.
— Ви ж розумієте… — почала вона, але Ганна перебила, голос раптом став благальним:
— А якщо… якщо у неї з Тарасом не складеться? Розійдуться? Тоді… зателефонуйте мені! Обов’язково! Я синові скажу… він, може, опам’ятається! Вона ж тепер, як ви кажете, добра стала? Готує вміє, порядок любить. Може, тоді до нас повернеться? Ви тільки скажіть! Будь ласка!

Ось воно. Жагідна спроба повернути те, що вона вважала сміттям, але що в чужих руках стало цінністю. Надія використати Марічку знову. Для свого невдахи.
— Така невістка, як Марічка, потрібна нам самим. Більше не дзвоніть. Ніколи.
Вона не дочекалася відповіді й поклала трубку. Заблокувала номер.

У горлі стояв ком, але сильніше за все була певність — захищеності її домівки, Тараса і цієї міцної дівчини, яку вона прийняла як рідну.

Оксана підійшла до столу, накрила форму з тістом рушником. Скоро тут буде галасливо, пахнути свіжим печивом, лунати сміх. І незабаром додасться ще один голос — маленький, жадібний до життя.

Пролунав дзвінок у двері. Оксана витерла сльозу, розправила фартук і пішла відчиняти. На порозі стояли Тарас з великим букетом калини й Марічка. Її живіт був вже помітним, а обличчя сяяло щастям, перед яким розтікалися всі тіні минулого.
— Мамо! — радісно скрикнула Марічка, обіймаючи Оксану. — Як смачно пахне! Що печеш?
— Пісочний пиріг, доню, — відповіла Оксана, цілуючи її у щоку. — Тарас, поставиш квіти у вазу?

Вона провелаОлена повела їх у вітальню, де світло, тепло і спокій, а телефон із голосом минулого вже ніколи не порушить їхнього щастя.