Забуті миті на порозі магазину

Поки Ганна розплачувалася за покупки, Андрій стояв осторонь. А коли вона почала складати їх у пакети, взагалі вийшов на вулицю. Ганна вийшла з магазину і підійшла до Андрія, який у цей час палив цигарку.

— Андрію, візьми пакети, — попросила Ганна, простягаючи чоловікові два великі пакети з продуктами.

Андрій глянув на неї так, ніби його змусили робити щось протизаконне, і здивовано спитав:
— А тобі що?
Ганна збентежилася, не знаючи, як відповісти. Що значить «тобі що»? І до чого було це питання? Звичайно ж, чоловік завжди допомагає фізично. Та й якось це неправильно, коли жінка тягне важкі сумки, а чоловік поруч розгулює з порожніми руками.

— Андрію, вони важкі, — відповіла Ганна.
— І що? — продовжував спротивлятися Андрій.
Він бачив, що Ганна вже починає злитися, але йому на принципі не хотілося нести сумки. Він швидко пішов уперед, знаючи, що вона не встигне за ним. «Що значить «візьми сумки»?! Я що, батрак?! Чи підкаблучник?! Я — чоловік! І я сам вирішую, нести їх чи ні! Нічого, нехай сама тягне, не підхопить грижу!» — думав Андрій. Сьогодні в нього був настрій — дружину «виставляти».
— Андрію, куди ти пішов? Візьми пакети! — крикнула йому вслід Ганна, ледве стримуючи сльози.

Пакети справді були важкими. І Андрій це знав, адже сам накидав у кошик ці продукти. До дому було недалеко, хвилин п’ять пішки. Але коли йдеш із тягарем, дорога здається довшою.
Ганна йшла додому, ледве не ридаючи. Вона сподівалася, що Андрій просто пожартував і зараз повернеться. Але ні — він віддалявся все далі. Їй хотілося кинути ці пакети, але вона в якомусь тумані продовжувала їх нести. Дійшовши до під’їзду, сіла на лавку — більше не було сил. Хотілося плакати від образу й втоми, але вона стримувалася — на вулиці соромно ридати. Та й проковтнути цю ситуацію не могла — він не просто образив, а принизив її своєю поведінкою. А до весілля був такий турботливий… І хоч би не розумів, але ж розуміє! І зробив це свідомо.

— Здоровенькі, Ганнусю! — голос сусідки вивів її із задуми.
— Добридень, бабусю Оленко, — відповіла Ганна.

Баба Олена, або Олена Петрівна, жила на поверсі нижче й дружила із Ганниною бабусею, доки та була жива. Ганна знала її з дитинства й ставилася, як до рідної. А після смерті бабусі, коли дівчина стикалася з побутовими клопотами, сусідка завжди допомагала. Більше було нікого — мати жила в іншому місті з новою родиною, а батька вона й не пам’ятала. Тож єдиною близькою людиною завжди була бабуся. А потім — баба Олена. Ганна без вагань вирішила віддати їй усі продукти. Хай не дарма їх тягнула. Пенсія в Олени Петрівни невелика, і Ганна часто пригощала її смаколиками.
— Ходімо, бабусю, я вас проводжу, — сказала Ганна, знову піднімаючи важкі пакети.

Піднявшись до квартири, вона залишила покупки, сказавши, що це все — їй. Побачивши у пакетах шпроти, печінку тріски, консервовані персики та інші делікатеси, які вона любила, але не могла собі дозволити, баба Олена так зворушилася, що Ганні навіть стало соромно — так рідко вона так пригощала сусідку. Поцілувавшись на прощання, Ганна піднялася додому. Ледве вона зайшла, як чоловік вийшов із кухні, щось жуючи.

— А де пакети? — ніби ні в чому не бувало спитав Андрій.
— Які пакети? — у тон йому відповіла Ганна. — Ті, що ти допоміг мені донести?
— Та годі тобі! — спробував пожартувати він. — Ти що, образилася чи що?
— Ні, — спокійно сказала Ганна. — Я просто зробила висновки.

Андрій насторожився. Очікував крику, скандалу, сліз, а тут така рівнаІ коли він хотів щось відповісти, вона просто закрила двері спальні за собою, залишивши його наодинці з його думками.