Поки вона купувала, він втратив інтерес.

Поки Олена розраховувалася за покупки, Тарас стояв осторонь. А коли вона почала складати їх у пакети, він взагалі вийшов на вулицю. Олена вийшла з магазину та підійшла до Тараса, який у цей час палив.

— Таразе, візьми пакети, — попросила вона, простягаючи чоловікові два великі пакети з продуктами.

Тарас подивився на неї так, ніби його примушують до чогось протизаконного, і здивовано запитав:
— А тобі що?
Олена збентежилася, не знаючи, що відповісти. Що означає «тобі що»? Звичайно, чоловік допомагає фізично. І якось не по-людськи, коли жінка тягне важкі торби, а чоловік поруч іде, наче нічого й не сталося.

— Таразе, вони важкі, — відповіла Олена.
— І що? — продовжував спротив Тарас.
Він бачив, що Олена вже починає злитися, але йому з принципу не хотілося нести пакети. Швидко пішов уперед, знаючи, що вона не встигне за ним. «Що за «візьми пакети»?! Я що, підсобник?! Я — чоловік! І сам вирішую, коли мені щось нести! Нехай сама тягне, не розсиплеться!» — гарячкував він. Сьогодні у нього був настрій трохи піднімати себе над дружиною.

— Таразе, куди ти пішов? Візьми пакети! — крикнула йому вслід Олена, ледве стримуючи сльози.

Пакети дійсно були важкими. І Тарас знав про це — адже сам накидав у візок усі ці продукти. До дому було близько — хвилин п’ять пішки. Але з тягарем у руках дорога здавалася вічною.

Олена йшла додому, ледь не плачучи. Сподівалася, що Тарас пожартував і ось-ось повернеться. Але ні — він віддалявся. Хотілося кинути ці пакети, але вона, мов у тумані, несла далі. Дійшовши до під’їзду, сіла на лавку — сили закінчилися. Хотілося плакати від образу й втоми, але вона стискала зуби — на вулиці плакати соромно. Та й ковтнути цю ситуацію не могла: він не просто образив її, а й принизив своєю поведінкою. А до весілля був такий уважний… І навіть не тому, що не розумів, що робить. Він зробив це навмисно.

— Здоровенькі були, Оленко! — голос сусідки вивів її із задуми.
— Добридень, бабу Насте, — відповіла вона.

Баба Настя, вона ж Анастасія Петрівна, жила на поверсі нижче і дружила з Олениною бабусею, доки та була живою. Олена знала її з дитинства й ставилася, як до рідної. Після смерті бабусі, коли дівчина стикалася з побутовими труднощами, сусідка завжди допомагала. Інших близьких не було — мати жила в іншому місті з новою сім’єю, а батька вона не пам’ятала. Тому баба Настя залишалася для неї єдиною родичкою.

Олена без вагань вирішила віддати їй усі продукти. Хай не дарма їх несла. Пенсія у Настасії Петрівни невелика, і Олена часто пригощала її смаколиками.
— Ходімо, бабусю, я вас проведу, — сказала вона, знову піднімаючи важкі пакети.

Увійшовши до квартири, Олена залишила все там, пояснивши, що це для неї. Побачивши у пакетах шпроти, печінку тріски, консервовані персики й інші ласощі, які любила, але собі не дозволяла, баба Настя так зворушилася, що Олені навіть стало соромно за те, що робить це так рідко. Поцілувалися на прощання, і дівчина піднялася до себе.

Як тільки вона зайшла, чоловік вийшов із кухні, щось жуючи.
— А пакети де? — спитав Тарас, немов нічого й не сталося.
— Які пакети? — в його ж тон відповіла Олена. — Ті, що ти допоміг мені донести?
— Та годі тобі! — спробував він пожартувати. — Ти що, образилася?
— Ні, — спокійно сказала Олена. — Я просто зробила висновки.

Тарас насторожився. Очікував крику, скандалу, сліз, а тут така рівнаТарас так і не зрозумів, що втратив дружину лише через власну гординю, а Олена з того дня навчилася шанувати себе більше, ніж когось іншого.