Пригода Чотирилапого Другаря

— Барбоску, ходи сюди швидше! — Віктор вискочив із авто й кинувся до пса, що лежав біля дороги.

Але Барбос не підвівся, не замахав хвостом… Розуміння непоправного спалахнуло в грудях, обпекло, ніби полум’ям. «Що я тепер скажу мамі?!» — думав Віктор, схилившись над нерухомим тілом, й нестримні сльози падали на сиву морду вірного друга.

***

Старий пес Марії Степанівни з перших днів не взлюбив її невістку Олену. Він гарчав, коли вона проходила повз, бив хвостом по дошках ганку. Олена ховала огиду, але в глибині душі боялася його.

— Ну й потвора… Якби моя воля — давно б його не було! — шипіла вона.

— Олю, годі! Може, твої духи йому не до вподоби, а може, тупіт каблуків дратує. Він же старий уже, а старі, як і люди, бувають звисливими, — заспокоював дружину Віктор.

Марія Степанівна лише мовчки хмурилася. «Так, знала б ця городячка, скільки Барбос для нас зробив…»

***

Вона не мішалася у життя сина. Навіть коли він привіз Олену, не сказала ні слова, хоча серце стискалося. Щось було у дівчині… Штучне. Вона посміхалася, але від тієї посмішки не ставало тепліше.

— Мам, ну як тобі Оля? Красуня, правда?

— Ти для себе дружину вибирав… Головне, щоб тобі з нею добре було, — відповіла Марія Степанівна, міцно обіймаючи сина.

Після весілля молоді оселилися в Олениній квартирі. Віктор рідко навідував матір у селі, хоча й сумував. Олена не любила туди їздити — їй подобався комфорт. Але того літа вона раптом захотіла відпочити на природі.

— Читала, що екотуризм дуже корисний! І модно. Але це дорого… Тому я згадала про ваше село, — сказала вона, пакуючи валізи.

Віктор зрадів. Якщо для поїздки додому треба стати екотуристом — нехай. Він міг працювати віддалено, тому за пару днів вони вже були в гостях.

— Ота-а-к! Ну нарешті! У нас не гірше, ніж у ваших Туреччинах! — зустріла їх Марія Степанівна.

— Ну, це дещо інше… — протягла Олена. — До речі, у вас є худоба? Справжнє сільське життя ж передбачає повне занурення!

— Курочки є… А ще Барбос. Була кізочка, та минулого року здохла, бідолага.

Олена знизнула на пса оком.

— Я мала на увазі корисну худобу! А не цього собачого діда.

— Зате город великий! Можеш «занурюватися» скільки завгодно! — підловила свекруха.

— Мам, ми завтра все зробимо, — поспішно втрутився Віктор.

Олена ковзнула каблуками в ґрунт, кленучи під носом. Коли піднялася на ґанок, Барбос гаркнув. Вона аж підскочила й сховалася за чоловіка.

— Ну що, Барбоску, образився? — Віктор погладив пса. — Та вона жартувала…

***

Наступного дня Олена намагалася полоти город. Але все зелене здавалося їй однаковим.

— Це морква, а це бур’ян! Ти взагалі коли-небудь бачила город? — лаялася Марія Степанівна.

— Вибачте, що я не професор ботаніки!

Поясниця боліла, комахи дратували, дорогий костюм був у бруді.

— Досить! Це не екотуризм, а каторга! — оголосила Олена.

— А я хотіла тебе з курчатами познайомити…

— Завтра!

Але на ґанку знову сидів Барбос. Він озирнувся й огризнувся.

— Він мене ненавидить! — скаржилася вона Вікторові ввечері. — Рано чи пізно вкусить!

— Він нікого не кусав! Просто показує, що ще вартий чогось.

— Мені, може, перед ним вибачитися?!

— Не завадить.

Олена лише скривилася.

Марія Степанівна спробувала помирити їх:

— Погладь його, поговори… Він зрозуміє, що ти своя.

— Що за маячня?! Це ж тварина!

Свекруха зітхнула. Барбос завжди відчував поганих людей…

***

Однієї ночі Олена вийшла подивитися на зорі. Раптом у кущах зашелестіло — і почувалаРаптом у кущах зашелестіло — і почувся глухий гаркіт Барбоса, а в наступну мить Олена з розмаху впала в яму, де розпростерлась, роздираючи одяг об колючі гілки, вжахнувшись від болю і темряви.