Не втрачай своє щастя заради змін, — викрикувала мати

Мамо, я більше не можу так жити, — Оксана стояла біля вікна, дивлячись на сіре небо, затягнуте важкими хмарами.

— Що значить не можеш? Двадцять два роки могла, а тепер раптом не можеш? — Галя Степанівна розвела руками, її зморшкувате обличчя спотворилося від обурення. — Ти з глузду з’їхала в такі роки? Про що ти думаєш?
Оксана гірко усміхнулася. Про що вона думала? Про безсонні ночі, коли чекала чоловіка з “ділових зустрічей”. Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її за обідом. Про те, як він називав її “старою балакухою” перед друзями, а потім сміявся — мовляв, треба мати почуття гумору.

— Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе, — тихо відповіла вона.

— Для себе? — мати видала короткий регіт. — А про мене ти подумала? Куди я дінуся? На мою пенсію лише хліб купиш! Віталік нас обох утримує, доречі.

Оксана відчула, як у горлі завмер ком. Завжди так — варто заговорити про себе, як мати одразу виставляє рахунок. Борг, обов’язки, провина — вічні кайдани, які вона тягнула через усе життя.

— Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтеркою у приватну фірму.

— Що? — Галя Степанівна опустилася на стілець, притиснувши руку до грудей. — Ось чому ти на курси ходила? Готувалася? За моєю спиною все вирішила?

— Я не зобов’язана…

— Ні, зобов’язана! — мати підвищила голос. — Я тебе ростила, ночей не доспала! Я тобі життя віддала! А тепер ти хочеш все зруйнувати? Через що? Через свої примхи?

У передпокої хлопнули двері — повернувся Віталік. Його важкі кроки пролунали як вирок. Оксана стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.

— Про що сперечаємось, пані? — його голос, як завжди, був наче мед, коли поруч були сторонні. — Гале Степанівно, ви так кричите, що сусіди збіжуться.

— Твоя дружина з глузду з’їхала! — мати миттєво переключилася на зятя. — Каже, на роботу влаштувалася, розлучитися хоче!

Віталік повільно обернувся до Оксани. У його очах блиснуло щось холодне, зміїне.

— Ось як? — протягнув він. — І давно ти це вигадала, кохана?

Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. Цей тон вона знала занадто добре — оманливо ласкавий, що передвіщає бурю.

— Не вигадала, Віталіку. Вирішила, — вона сама здивувалася твердості у своєму голосі.

— Вирішила вона! — мати знову розвела руками. — Віталіку, ну скажи їй! У неї клімакс, мабуть, зовсім глузд втратила!

— Мамо! — Оксана різко обернулася. — Годі! Мені п’ятдесят два роки, я не істеричка й не божевільна. Я просто більше не хочу…

— Чого ж ти не хочеш, любиОксана обійняла матір, і в цій миті вони обидві зрозуміли, що справжня свобода — це сміливість бути саміОксана обійняла матір, і в цій миті вони обидві зрозуміли, що справжня свобода починається з відваги бути собою.